Столько же или больше

Защищая интересы кредиторов, суды могут способствовать их безосновательному обогащению

Когда речь идет о просрочке долга в валюте, юристы дотошно исследуют инфляцию, пересчитывая и увеличивая сумму выплат в соответствии с падением гривны. А вот дефляция, при которой гривна крепчает, а сумма долга, соответственно, уменьшается, остается незамеченной.

Логіка поза практикою

Тема заборгованостей у валюті, а також санкцій за прострочення виплат у вигляді додаткових нарахувань продовжує залишатися найгарячішою серед як представників бізнесу, так і простих українців. Особливо болючими стягнення стають у разі зростання інфляції, коли національна грошова одиниця знецінюється, а сума заборгованості та відсотків за нею, яка має бути перерахована саме у гривнях, зростає.

Із цим погоджуються економісти, правники, котрі захищають інтереси як кредиторів, так і боржників, а також суди. Водночас цікавим є те, що ніхто з перерахованих суб’єктів не звертає уваги на протилежний процес — дефляцію, коли гривня міцнішає, отже, сума заборгованості мала би ставати меншою.

Саме про це запропонував подискутувати юрист Назар Марків під час засідання комітету з цивільного, сімейного та спадкового права Асоціації правників України «Проблеми із застосуванням ст.625 Цивільного кодексу: стягнення відсотків за заборгованістю v. подвійна компенсація».

На його думку, формулювання ч.2 ст.625 ЦК, яке фактично є поєднанням двох норм, що діяли до 2004 р., є дещо невдалим, оскільки допускає подвійне тлумачення. Фахівець упевнений: якщо вже йдеться про договір, в якому сторони самостійно визначили розмір пені, штрафу чи інший вид відповідальності, ст.625 ЦК застосовуватися не повинна.

Принаймні таку логіку, переконаний Н.Марків, закладав законодавець у згадану норму.

Так само не погоджується експерт і з позовною давністю, яка діє для стягнення відсотків за заборгованістю. На сьогодні така давність становить 3 роки. Проте зазначені відсотки правник уважає видом пені. У цьому разі позовна давність має становити 1 рік, як передбачено в тому ж ЦК.

Як аргумент на захист зазначеної теорії юрист у ході доповіді продемонстрував, як суди протягом кількох десятиліть змінили практику відповідальності за невиконання грошових та інших зобов’язань, надавши кредиторам вагомий важіль для отримання безпідставної вигоди.

Історія трьох відсотків

Відслідковуючи історію розвитку стягнення коштів за зобов’язаннями, Н.Марків звернув увагу на положення ч.2 ст.214 Цивільного кодексу Української Радянської Соціалістичної Республіки 1963 р. Там говориться про грошові зобов’язання між соціалістичними організаціями. Згідно з ними боржник має сплатити кредиторові за кожен день прострочення проценти (пеню) в розмірі, установленому законодавством.

Такий розмір дорівнював 3 та 5% (залежно від форми підприємства). При цьому законодавець не посилався ні на інфляцію, ні на облікові ставки Національного банку, ні на іншу додаткову відповідальність.

Одначе в Україні після проголошення незалежності інфляція таки виникла. Переглядаючи статистику, доповідач побачив, що в 1991 р. вона сягала 390% річних, у 1992-му  — 2100, у 1993-му — 10256% річних.

Якщо переглянути договори, які укладались у 1991—2003 рр., конкретну відповідальність за їх невиконання знайти не вдасться. Сторони погоджувалися, що ця сама відповідальність має визначатися згідно із законодавством. У 2004 р., після ухвалення нового ЦК, сторони почали зазначати відповідальність.

У 1996-му з’явився закон «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань». Цей акт установив обмеження щодо пені — не більше від подвійної облікової ставки НБУ.

Також був прийнятий закон «Про індексацію грошових доходів населення». У 1999 р. з’явився індекс інфляції. На той момент, після кризи 1998-го, це виглядало логічним.

Проте на практиці симбіоз цих документів дав юристам підстави для підміни економіки законодавчими приписами. Люди переконались у тому, що будь-який юридичний акт є вищим від економічних закономірностей.

Річ у тім, зауважив доповідач, що разом із поняттям «інфляція» економіка оперує його противагою — поняттям «дефляція», тобто зміцненням національної валюти. За останні 10 років Україна мала значні періоди дефляції, коли ціни падали. Однак юристи, маючи на озброєнні ст.625 ЦК, цієї обставини не враховують. Ба більше, коли експерт звертає на періоди дефляції увагу суду, володарі мантій на такі доводи не зважають.

Пеня, що більше не пеня

Покопирсавшись у рішеннях найвищих судових установ, Н.Марків виявив і інші цікаві моменти. Наприклад, удалося з’ясувати, чому пеня зі ст.214 ЦК УРСР 1963 р. перестала бути пенею у ст.625 ЦК 2004 р.

Однією з підстав для цього стала постанова Верховного Суду України від 18.02.2002 у справі, що стосувалася спору між двома підприємствами через несплату пені. Тоді судді, усупереч положенням ст.214 ЦК УРСР 1963 р., визначили, що вказані проценти не є неустойкою й мають іншу правову природу. Яку саме — для доповідача залишилося незрозумілим. Через обов’язковість рішення ВСУ, переконаний Н.Марків, практика кардинально змінилась, і сьогодні маємо новий вектор її розвитку.

Так, в одному з недавніх рішень суд стягнув із дебітора, котрий мав заборгованість у розмірі 73 тис. грн., 3% річних, які сягнули 9 тис., а також 67 тис. інфляційних витрат і майже 114 тис. пені! На переконання доповідача, сума, яка вийшла в підсумку, є несправедливо великою.

Не додає оптимізму й те, що судді з легкої руки Великої палати Верховного Суду (постанова від 16.05.2018 №686/21962/15-ц), поширюють дію ст.625 ЦК на негрошові зобов’язання, незважаючи на те, що договір не розривається.

Зокрема, в одній справі володарка мантії таким чином пояснила свою позицію: оскільки клієнт отримав претензію від партнера та не виконав її в установлений у цій претензії строк (наразі закон цього строку не визначає та не обмежує), його зобов’язання, яке полягало в постачанні товару, перетворилося на грошове.

Н.Марків уважає такий підхід шахрайським. Він прямо заявив про це суддям.

«Якщо я винен, скажімо, три авто, які можна забрати через суд, чи справедливо «переконвертовувати» їх у готівку, додаючи річні, інфляційні та інше?» — поставив доповідач риторичне питання аудиторії. Тим паче що є практика 2008 року, коли сторона у справі завинила іншій літаки й саме їх (а не гроші) суд зобов’язав боржника повернути.

В іншому випадку, зауважив фахівець, замість боргу в 73 тис. грн. кредитор одержує 300 тис., не завжди сплачує податки з різниці, а природа походження самих коштів не отримує пояснень.

Дві поради

Аби прибрати ці неузгодженості в контексті захисту боржників, доповідач має конкретні пропозиції.

По-перше, він радить унести зміни до ч.2 ст.625 ЦК, а саме — уточнити, що 3% є пенею, а також, що сума боргу коригується не тільки на рівень інфляції, а й на рівень дефляції. По-друге, юрист наголошує на необхідності встановити, що ст.625 ЦК може застосовуватися лише в разі, якщо іншого не передбачено договором або законом.

Та чи дослухаються до пропозицій Н.Марківа судді й законодавці — наразі не відомо. Тим більше що науковці та правники довго доводили необхідність поширення ст.625 ЦК на всі зобов’язальні відносини й, навпаки, вітали згадану позицію ВП ВС. Та й узагалі, проблем із застосуванням цього положення не буде, якщо обидві сторони договору вчасно виконуватимуть узяті на себе зобов’язання.