Эволюция дискриминации

Благосклонность власти к демократии заканчивается там, где начинается необходимость соблюдения гарантий независимости судей местных судов

В годы независимости у власти было «особенное» отношение к судьям местных судов. Причем под местными в этом случае понимаются суды как первой, так и второй инстанции. Об этом свидетельствует уровень вознаграждения, которое государство готово им платить этой категории должностных лиц.

Як усе починалося…

Законом «Про Державний бюджет України на 2008 рік» були внесені зміни до ст.44 закону «Про статус суддів» від 15.12.92 №2862-ХІІ. Відтоді суддівська винагорода мала визначатися Кабінетом Міністрів, а не положеннями профільного закону.

Не погодившись із цим, Верховний Суд України звернувся з поданням про неконституційність такого регулювання, обґрунтовуючи свою позицію тим, що такий порядок «призведе до диспропорції в матеріальному забезпеченні судів різних рівнів». Конституційний Суд погодився, визнавши зміни неконституційними (рішення від 22.05.2008 №10-рп/2008 ).

Проте якщо для суддів Верховного та Конституційного судів лише у 2008 році став новиною той факт, що регулювання розміру суддівської винагороди саме Урядом «може знизити досягнутий рівень гарантій незалежності суддів та призвести до диспропорції в матеріальному забезпеченні судів різних рівнів», то судді судів першої та другої інстанцій відчували на собі таке регулювання протягом 15 років.

Першим законом, що визначав статус суддів, був згаданий акт №2862-ХІІ, який набрав чинності 10.03.93. Відповідно до його ч.2 ст.44 оклад судді суду першої інстанції не міг бути меншим від 50% окладу Голови ВСУ. Оклад судді ВСУ не міг бути меншим від 80% посадового окладу очільника найвищого судового органу.

Тобто співвідношення окладу судді суду першої інстанції та окладу судді ВСУ становило 1 до 1,6.

Заробітна плата суддів складалася з окладу та надбавки за вислугу років (як зараз) і доплати за кваліфікаційний клас. Різниця в надбавках за клас була такою незначною, що майже не впливала на загальний розмір зарплати.

Таким чином, при однаковій вислузі років різниця між окладом і загальним розміром зарплати суддів судів першої інстанції та суддів ВСУ відповідала пропорції 1 до 1,6.

Саме таке співвідношення КС у рішенні №10-рп/2008 назвав «своєрідним механізмом, що стримує і не допускає значних диспропорцій в оплаті праці суддів різних рівнів». Додамо: саме «в оплаті праці», а не тільки в окладах, оскільки не оклад як частина суддівської винагороди, а саме «заробітна плата є елементом статусу судді» (п.7.2 рішення №10-рп/2008).

Проте такий стан речей тривав недовго…

«Надбавочно-преміальний» поділ

16.12.93 було ухвалено закон «Про державну службу» №3723-XII (був чинним до 1.05.2016). Ним був уведений «надбавочно-преміальний» механізм оплати праці (ст.33), за якого уможливлювалася нерівна оплата праці держслужбовців (шляхом різного обсягу фінансування надбавок і премій при відносно однаковому рівні окладів).

Водночас у ст.9 цього закону судді вищих судів були віднесені до категорії «особливих» службовців поряд з вищими посадовими особами держави — Президентом, народними депутатами, членами Уряду, Генеральним прокурором та ін. Тобто вони стали не просто суддями, якими залишались інші. Умовно назвемо їх «судді-службовці».

Менш ніж через рік після набрання чинності законом «Про статус суддів» цей «надбавочно-преміальний механізм» був застосований і до суддівської винагороди — шляхом унесення змін до його ст.44 (закон від 24.02.94 №4015-ХІІ).

Відтоді співвідношення розміру винагороди для просто суддів і «суддів-службовців» становило приблизно 1 до 3—4. При цьому формально принцип рівності начебто дотримувався, оскільки співвідношення між окладами залишалося на рівні 1 до 1,6.

Але основну частину зарплати становив уже не оклад, а надбавки та премії. Їх розмір та порядок виплати встановлювалися Кабінетом Міністрів, що й було відзначено у 2008 році суддями ВСУ та КС.

Поетапні обіцянки підвищення

«Кожному судді місцевого суду — 15 мінімальних заробітних плат», — вирішили народні депутати VI скликання, ухваливши у 2010 році закон «Про судоустрій і статус суддів» №2453-VI. Проте під час другого читання цей запал охолов і підвищення окладів вирішили провести поетапно: з 6 «мінімалок» у 2010-му до 15 — через 5 років.

І все ж позитивним моментом цього акта було скасування механізму прихованої дискримінації — «надбавочно-преміальної» системи оплати. Суддівська винагорода стала включати лише оклад та доплату за вислугу років. При цьому співвідношення між окладами й винагородою суддів місцевого та Верховного судів повернулося до значення 1 до 1,3. Тобто нарешті в законі, в частині оплати праці суддів, була передбачена така пропорція, що не допускала нерівності в оплаті праці суддів різних рівнів.

Утім, обіцяних 15 мінімальних зарплат судді так і не дочекалися: було вирішено зупинитися на числі 10, що й зафіксували в законі «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12.02.2015 №192-VIII.

Усі ці зміни відбувалися під гучний інформаційний супровід. Спочатку проголошувалося, що нове матеріальне забезпечення допоможе суддям стати незалежними. При цьому в ЗМІ згадують про винагороду не суддів, а «суддів-службовців». Потім нишком скасовують ці норми для перших і залишають для других, але наголошують, що таке забезпечення мають усі судді.

Перехід до відкритої дискримінації

Постановою ВР від 27.02.2014 №799-VII було затверджено Програму діяльності Кабінету Міністрів. Однією з її цілей було визначено «забезпечення справедливого правосуддя. Відновлення зруйнованих судовою реформою 2010 року гарантій самостійності судової влади та незалежності суддів».

У 2015-му з’явилися два законопроекти. Один з них — «Щодо удосконалення засад організації та функціонування судової влади відповідно до європейських стандартів» (№1497) — підготувала група нардепів, другий — «Про забезпечення права на справедливий суд» — глава держави. У подальшому вони були об’єднані, розглянуті разом, і на їх підставі прийнято згаданий закон №192-VIII.

В обох проектах посадовий оклад судді місцевого суду спочатку встановлювався на рівні 15 мінімальних зарплат. Але при підготовці до другого читання 15 перетворилося на 10 (як це «перетворення» відповідало вимогам Регламенту Верховної Ради — тема для окремого дослідження).

Також в обох проектах посадові оклади суддів Верховного та Конституційного судів визначалися пропорційно до посадового окладу судді місцевого суду з коефіцієнтом 1,3. Цей же коефіцієнт було закріплено і в законі №192-VIII, який набрав чинності 28.03.2015.

Проте вже наступного року влада повертається до старої практики дискримінації суддів перших двох інстанцій.

«Кожному судді місцевого суду по 30 мінімальних зарплат у 2020 році!» — вирішили перевершити попередників нардепи ВР VIІІ скликання, записавши це в новій редакції профільного закону від 2016 року.

Комітет з питань правової політики та правосуддя, рекомендуючи прийняти його проект за основу та в цілому, сказав: «Природа суддівської влади, статусу суддів вимагає чіткого дотримання конституційних принципів та міжнародних стандартів забезпечення незалежності суддів, урахування рекомендацій відповідних органів Ради Європи та висновків Венеціанської комісії, а також правових позицій КС із питань функціонування судової влади в Україні». Але всі проголошені наміри залишилися деклараціями.

Положення закону від 2.06.2016 №1402-VIII, що стосуються цього питання, свідчать про відверте нехтування нардепами як власними переконаннями (намірами), так і правовими позиціями КС та міжнародними стандартами.

Ігноруючи стандарти

Суддям ВС, а потім і членам Вищої ради правосуддя та Вищої кваліфікаційної комісії суддів базові оклади збільшуються з 13 до 94 та 141 мінімальної зарплати відповідно. При цьому оклад судді місцевого суду підвищується лише до 30 «мінімалок», до того ж — поетапно. Таким чином, співвідношення між окладами 1 до 1,3 перетворюється в новому законі на 1 до 3,1. Отже, всупереч позиції КС, маємо нерівне ставлення до суддів залежно від інстанцій, в яких вони працюють. І тепер це робиться вже відкрито, не ховаючись, як попередня влада, за рівністю окладів.

Натомість усі рекомендації органів Ради Європи та висновки Венеціанської комісії свідчать, що розмір винагороди повинен бути таким, аби судді при прийнятті рішень та виконанні повноважень були захищені від тиску таким чином, що не зменшує їхньої незалежності та неупередженості. Такого підходу слід дотримуватись і при визначенні розміру винагороди членів ВРП та ВККС (Декларація щодо принципів незалежності судової влади, прийнята конференцією голів верховних судів країн Центральної та Східної Європи 14 жовтня 2015 року; висновок №11(2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень; висновок ВК «Щодо проекту змін до Конституції України в частині правосуддя» від 23.10.2015 тощо).

При цьому в рекомендаціях уживається таке поняття, як «адекватність» винагороди. Очевидно, що не можуть вважатися «адекватними» розміри винагороди, які відрізняються майже в десятки разів.

Отже, або чинна влада вважає суддів місцевих судів некомпетентними, або не впевнена, що судді ВС при окладі лише на 30% більше, ніж у суддів судів першої інстанції, не будуть такими ж доброчесними, щоб протистояти корупційним викликам.

Продовження традицій

Як свідчить пояснювальна записка, в законі №1402-VIII закріплюються більш суворі норми щодо притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності та спрощення процедури їх звільнення. Розміри посадових окладів (у мінімальних зарплатах чи прожиткових мінімумах), розмірні такому рівню відповідальності, визначені як «базові». Тобто, напевне, як такі, що «захищають суддів від тиску при прийнятті рішень та виконанні повноважень таким чином, що не зменшує їхньої незалежності та неупередженості» (ст.6 Основних положень гл.6 Європейської хартії «Про статут суддів»).

Проте, як і у 2010 році, щойно оголосивши про підвищення, законотворці «базовий» розмір зменшують до «напівбазового» — з 30 до 15 для суддів місцевих судів. При цьому всі скасовані гарантії не відновлюються, а «більш суворі норми» залишаються.

Після таких маніпуляцій будь-яке наступне зменшення посадового окладу (з 30 до 20 — у 2018 році, з 30 до 25 — у 2019-му) дає змогу, позичивши очі в сірка, називати фактичне зменшення базового розміру окладу збільшенням.

Утім, є відмінність у застосуванні владою цього трюку попередників. У законі №2453-VI «поетапне підвищення» було застосовано до суддів усіх інстанцій. Проте в законі №1402-VIII «підвищення» було передбачене тільки для суддів перших двох інстанцій. Судді ВС та члени ВРП і ВККС були обділені в цих правах: «підвищення» їх не торкнулося.

Можливо, причиною цього є те, що судді місцевих та апеляційних судів не належать до такої соціальної групи, як «державні діячі», до якої належать судді касаційної інстанції, члени ВРП та ВККС, Президент, народні депутати, члени Кабміну (стст.112, 346 Кримінального кодексу).

Поглиблення нерівності

Запроваджено законом №1402-VIII і певні новели. Зокрема, так званий «регіональний коефіцієнт» (1,25), який збільшує базовий розмір окладу суддів ВС до 94 п.м., залишаючи при цьому незмінним оклад судді, який не проживає у великому місті. Так, столиця, безумовно, потребує більших матеріальних витрат, якщо саме це було підставою запровадження коефіцієнта. Але це якщо вважати, що суддів цікавлять тільки їжа та одяг.

Велике місто також дає більше можливостей для самого судді та членів його сім’ї в таких сферах життя, як освіта, самоосвіта, спорт, культура тощо. І якщо для столичного судді це все доступне, то для регіонального доступ об’єктивно обмежений і може бути пов’язаний зі значними витратами.

Отже, була запроваджена ще одна форма дискримінації — за ознакою місця проживання чи місцезнаходження роботи. Це також дало можливість частково приховати дискримінацію «інстанційну», формально зменшуючи співвідношення між окладами суддів судів першої та касаційної інстанцій.

Обмежено правоздатні

У жодній демократичній державі не існує одночасно кількох судових влад або кількох видів суддів. Усі мають рівні права й обов’язки. Також, за нашою Конституцією, всі судді мають єдиний статус і займаються однією діяльністю. Проте «Перехідними положеннями» закону №1402-VIII судді були поділені на дві категорії — за часом обрання чи призначення на посаду.

На підставі такого поділу судді, обрані до 30.09.2016, були позбавлені права на отримання частини винагороди, яку отримують за таку ж працю «новобранці». Хоча в ч.2 ст.23 Загальної декларації прав людини наголошено: «Кожна людина, без будь-якої дискримінації, має право на рівну оплату за рівну працю». Також порушуються ст.14 («Заборона дискримінації») Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і ст.1 Першого протоколу до неї («Захист права власності»).

Відповідно до стст.15, 16 закону «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» особи, винні в порушенні вимог законодавства про запобігання та протидію дискримінації, несуть цивільну, адміністративну та кримінальну відповідальність. Шкода, завдана особі внаслідок дискримінації, підлягає компенсації. Розмір такої шкоди, завданої представникам судової влади, обчислюється приблизно мільйоном гривень. І це тільки матеріальна шкода.

Притягнення всіх суддів до колективної відповідальності, визнання їх некомпетентними та недоброчесними (у тому числі й тих, хто перебував у відставці до приходу цієї влади) становить утручання в приватне життя та свідчить про зневажливе ставлення до їхньої ділової репутації та гідності.

Невиправдані сподівання

Не знайшли підримки судді й у нового складу Верховного Суду. Судячи з результатів Пленуму, висловлювань у пресі та рішень, які не набрали чинності, найвищий судовий орган уважає ситуацію з дискримінацією суддів правомірною.

«Універсальним механізмом захисту прав, свобод та законних інтересів фізичних і юридичних осіб у правовій державі є звернення до суду», — наголосив КС у рішенні від 12.04.2012 №9-рп/2012.

Проте органи суддівського самоврядування, сподіваючись на конструктивний діалог із законодавчою та виконавчою гілками влади, протягом багатьох років звертались із зверненнями щодо врегулювання питань, пов’язаних із суддівською винагородою. Але так і не отримали відповідей на свої звернення, зокрема, в чому полягає причина такого неоднакового ставлення до суддів залежно від інстанції.

Таким чином, судіям місцевих судів не залишили іншого вибору, як переходити до інших передбачених законом способів захисту, які забезпечать ефективне відновлення їхніх порушених прав. І, можливо, саме відновлення прав доведе, що судді стали дійсно незалежними, і відновить довіру до них в очах суспільства.

Р.S. Напевно, деякі висловлені думки можуть комусь здатись образливими чи певним чином занепокоїти. Проте право на вираження поглядів не обмежується лише необразливою та малозначущою інформацією. Такими є вимоги плюралізму, терпимості й широти поглядів, без яких демократична держава неможлива.