Закон і Бізнес


Медиатор ad hoc

На самом ли деле помощь служителя Фемиды будет способствовать решению спора?


У лютому цього року в Одеському апеляційному господарському суді презентували відкриття одного із перших кабінетів медіації.

№21 (1371) 26.05—01.06.2018
Антон АВРАИМОВ, юрист Правовой корпорации «Татаров Фаринник Головко»
6901
6901

В процессуальных кодексах в настоящее время предусмотрена процедура решения спора при участии судьи. Несмотря на достаточно небольшой срок с момента их принятия, уже можно говорить о более-менее активном применении этой достаточно интересной новеллы.


Процес пішов

Так, пошук в Єдиному державному реєстрі судових рішень засвідчує вже кілька тисяч ухвал про призначення процедури врегулювання спору за участю судді в порядку відповідних статей Цивільного та Господарського процесуальних кодексів, а також Кодексу адміністративного судочинства.

На жаль, далеко не всі ці справи, що ввійшли в стадію досудового врегулювання, успішно завершились укладанням мирової угоди чи відмовою від позову або його визнанням. Однак потроху з’являються непоодинокі випадки успішного вирішення спору за допомогою цього механізму.

Щоб упевнитися в ефективності врегулювання спору за участю судді, потрібно чітко окреслити всі плюси та мінуси процедури.

Беззаперечні козирі

Вітчизняна судова система нерідко характеризується надмірною тяганиною та надзвичайно низькою ефективністю виконання рішень. Позитивним моментом у введенні інституту вирішення спору за участю судді можна вважати формування в суспільстві гарної репутації людини в мантії. Перед очима громадян постає інститут, зацікавлений у швидкому й ефективному вирішенні спору двох сторін за допомогою пошуку точок дотику та компромісу.

Шляхи для примирення сторін мають фундаментальне значення для зламу негативного образу суду в очах суспільства. Суд не має породжувати ворогів, навпаки, по можливості повинен сприяти примиренню. Так, у процесуальному законодавстві  визначено, що суддя сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами та їх примиренню (п.2 ч.5 ст.12 ЦПК, п.2 ч.5 ст.13 ГПК та ч.5 ст.194 КАС).

Крім цього, нерідко сторони звертаються до суду з позовом з метою зведення особистих рахунків. У такому випадку справжні мотиви звернення формально не стосуються суті спору. Позов використовується для тиску на відповідача, аби отримати перевагу чи зиск.

Саме в цих випадках проведення досвідченим суддею врегулювання має вивести спір у його істинне русло. Запросивши сторони сісти за стіл переговорів, служитель Феміди повинен окреслити коло проблем і нівелювати справжній конфлікт.

Сумнівні аспекти

Ретельне дослідження механізму викриває очевидні мінуси та можливості для зловживань. Так, урегулювання спору за участю судді може використовуватися стороною як непрямий відвід. Наприклад, у ч.4 ст.204 ЦПК проголошено, що при недосягненні результату справа передається на розгляд іншому судді в порядку авторозподілу. При стійкому намірі сторони змінити суддю достатньо лише вміло затягнути час чи не погоджуватися на жоден із компромісів упродовж 30 днів.

Такий граничний строк не достатній, якщо взяти до уваги наявну перевантаженість судів. Фактично на час винесення ухвали про запровадження механізму врегулювання спору графік судді на найближчий календарний місяць може бути вже заповненим. Тому розмістити в ньому ще й наради зі сторонами у справі виявиться неможливо. Тобто врегулювання спору може мати з боку судді декларативний характер. 

Адвокати — у кутку

Як убачається з трьох процесуальних кодексів — ЦПК, ГПК та КАС, норми щодо врегулювання спору за участю суддів виписані недосконало та породжують багато запитань. Усі 5 статей гл.4 («Врегулювання спору за участю судді») у трьох кодексах майже ідентичні. І жодна не містить застереження щодо представництва під час такого врегулювання інтересів сторін виключно адвокатами. Крім цього, прямо не зазначено, чи передбачена взагалі участь правників під час проведення спільних чи закритих нарад із суддею.

Питання активно висвітлюється представниками Верховного Суду в багатьох публікаціях та на конференціях, присвячених цій проблематиці. Утім, не можна сказати, що вони дійшли спільної думки.

Загальний інститут представництва в суді чітко врегульований ст.1312 Конституції та відповідними статтями процесуальних кодексів. З них випливає наявність так званої адвокатської монополії на представництво. Тобто виключно правник зі свідоцтвом може здійснювати представництво іншої особи в суді, за винятком малозначних справ та спорів із трудових відносин.

Ці норми цілком виправдано екстраполюють на відносини у сфері врегулювання спору за участю судді.

Однак є й альтернативна точка зору, яка ґрунтується на тому, що врегулювання спору за участю судді має дещо специфічний характер. Спільні та закриті наради, у формі яких здійснюється врегулювання, не можна вважати судовим засіданням. Адже провадження у справі на цей час зупиняється, протокол нарад не ведеться, їх перебіг не фіксується технічними засобами, результати не відображаються в будь-яких процесуальних документах. У кодексах навіть не визначено, що наради мають проходити в приміщенні суду.

Усі ці фактори спонукають противників адвокатської монополії вважати, що вона не може поширюватися на ці відносини. Проте навіть із практичної точки зору набагато доцільніше для сторони, якщо її інтереси на нарадах представлятиме та сама особа, яка в подальшому вестиме її справу в суді, тобто професійний адвокат.

Крім цього, під час урегулювання представник сторони може бути присутнім навіть на закритих нарадах. Це, наприклад, випливає із ч.5 ст.203 ЦПК, де зазначено, що під час закритих нарад суддя може пропонувати стороні та (або) її представникові можливі шляхи мирного врегулювання спору. Тобто у врегулюванні можуть брати участь лише представники без сторін. Такий підхід уже підтверджується судовою практикою.

Необхідний посередник

Звісно, на цьому етапі постає логічне запитання: якщо обидві сторони, маючи досвідчених адвокатів, виявляють хоча б мінімальне бажання домовитися, то навіщо їм взагалі звертатися до судді?

Однак історія вітчизняного судочинства свідчить, що суспільство не готове домовлятися без поважного посередника. Сам факт подання позову вже свідчить, що без сторонньої допомоги люди не змогли домовитися. Чи це пов’язано з недовірою сторін одна до одної або до власних адвокатів, чи з надмірною впевненістю у власній правовій позиції, чи з небажанням поступатись опоненту — єдиної відповіді немає.

В особі судді сторони отримують представника влади, який на цей період не так жорстко зв’язаний процесуальними нормами. Адже він може професійно працювати над конфліктом, має певний життєвий досвід, мудрість і достатньо розуміється на психологічних аспектах, щоб успішно вирішити конфлікт на початковій стадії звернення до суду. Крім того, суддя затверджує умови мирової угоди.

Вбачається, що, запроваджуючи цей інститут, законодавець спирався на багатий іноземний досвід і намагався досягти двох цілей. По-перше, було бажання дати сторонам можливість використовувати багатий суддівський досвід у вирішенні подібних спорів, реально зважити свою позицію, позбавитись від необхідності пошуку третейського судді. По-друге, посприяти судовій владі у відновленні репутації в очах суспільства.

З огляду на це дуже доцільною видається участь саме судді у врегулюванні спору. Феміда може постати як надійний гарант і неупереджений посередник у досить важкій та делікатній процедурі.

Врегулювання спору за участю судді має непогані перспективи. Оскільки суддя зобов’язаний з’ясувати бажання сторін провести досудове врегулювання, все більше справ проходитиме цю процедуру. Навіть якщо невеликий відсоток із них закінчиться успішним врегулюванням, це все одно можна буде вважати зрушенням, яке неминуче потягне за собою й інші перетворення.

Отже, на цьому етапі представникам адвокатської спільноти доцільно інформувати клієнтів про переваги такого способу врегулювання спору. Також, мабуть, не завадило б дещо змінити парадигму договірних взаємин із більшим ухилом на бонуси у випадку укладення мирових угод.