Закон і Бізнес


Прекращенное длиться не может

Внесудебное урегулирование ипотечных споров осложняет толкование норм закона


Роман Посікіра (ліворуч) зауважив, що через неоднозначну судову практику існують абсолютно протилежні рішення судів в аналогічних справах.

№27 (1325) 08.07—14.07.2017
15206

Из-за несовершенства процедуры взыскания во внесудебном порядке по ипотечным обязательствам возникают разногласия в практике. Этим пользуются как ипотекодатели, так и ипотекодержатели, отметили эксперты во время мероприятия, организованного комитетом Ассоциации юристов Украины по гражданскому, семейному и наследственному праву.


Задоволення для кредитора

Львівський адвокат Роман Посікіра під час заходу зауважив, що механізм позасудового врегулювання визначений ст.36 закону «Про іпотеку». Зокрема, воно вважається завершеним після реєстрації права власності як юридичного факту. Отже, згаданий акт не пов’язує завершеність позасудового врегулювання з фактом оскарження його в судовому порядку. Так, закон чітко встановлює умови позасудового врегулювання та його наслідки:

• зазначення про такий механізм у договорі про задоволення вимог іпотекодержателя;

• наявність заборгованості, яка зумовлює відповідне право на застосування такого механізму і наслідок його завершення — недійсність інших вимог до боржника.

Таким чином, з моменту виконання боржником умов і прийняття їх кредитором припиняється існування прав і обов’язків сторін, що становлять зміст кредитних зобов’язальних правовідносин. Відповідно до ч.1 ст.559, ч.1 ст.593 Цивільного кодексу з припиненням основного зобов’язання, забезпеченого заставою або порукою, припиняється порука і право застави (постанова Верховного Суду України від 4.02.2015 у справі №6-243цс14). Отже, згідно із ч.4 ст.36 закону «Про іпотеку» після завершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов’язання є недійсними.

Доповідач навів приклад із судової практики, яка, на його думку, зараз перебуває у стадії формування. Так, Вищий господарський суд у справі №903/313/15, встановивши факт предмета іпотеки, зауважив, що повного погашення заборгованості не відбулося. Отже, у зв’язку з відсутністю підстав, передбачених стст.598, 599 ЦК, зобов’язання за кредитними договорами не припинилися. Водночас, як зазначено судом, не припинилися й встановлені договорами іпотеки забезпечувальні правовідносини (постанова ВГС від 5.10.2015).

Так, на думку Р.Посікіри, така позиція суду є неправильною та такою, що не враховує системного зв’язку між стст.598, 599 ЦК та ч.4 ст.36 закону «Про іпотеку».

В суді надійніше

Р.Посікіра вважає правильними позиції судів, в яких розкривається природа позасудового врегулювання. Так, з моменту завершення позасудового врегулювання (після передання іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки або його продажу) основне зобов’язання за кредитним договором вважається припиненим унаслідок його належного виконання (стст.598, 599 ЦК). Таким чином, правовим результатом припинення основного зобов’язання є припинення іпотеки відповідно до ст.17 закону «Про іпотеку» (ухвала ВГС від 10.02.2014 у справі №6/174-09, ухвала ВСС від 8.07.2015 у справі №6-7917св15).

Партнер ЮК «КПД Консалтинг» Владислав Кисіль наголосив, що різна практика вищих судів дозволяє недобросовісним іпотекодержателям та іпотекодавцям зловживати законодавчими прогалинами та «повертати ситуацію у свій бік».

Водночас учасники обговорення зійшлися на думці, що позасудовий порядок захисту прав як боржника, так і іпотекодавця є ефективним, бо економить час і гроші. Однак через неоднозначні правові позиції судів цей спосіб широко не використовується. Адже кожна зі сторін бачить вигідні для себе прогалини в законодавстві, а чіткої позиції немає. Тож, напевне, найближчим часом судовий порядок урегулювання таких конфліктних ситуацій залишиться пріоритетним.

 

КОМЕНТАР ДЛЯ «ЗіБ»

Як часто на практиці застосовується позасудове врегулювання іпотечних спорів?

Таміла ПЕТРЕНКО,
партнер АФ «Династія»:

—  Відповідно до закону звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку відбувається:

— згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі;

— згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем.

На практиці ж кожен іпотечний договір має таке застереження, однак застосовується воно далеко не в кожному випадку.

Дійсно, звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку є дієвим способом, що може значно заощадити час та кошти іпотекодержателя, але при його застосуванні іпотекодержателі часто стикаються з рядом перепон, зокрема відсутністю оригіналів правовстановлюючих документів, наявністю арешту (заборони відчуження) на предмет іпотеки, неотриманням іпотекодавцем вимоги про усунення порушення основного зобов’язання тощо. Крім того, вартість предмета іпотеки повинна повністю задовольняти вимоги іпотекодержателя, оскільки згідно з ст.36 закону після завершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов’язання є недійсними. З огляду на зазначені обставини найчастіше іпотекодержателі змушені звертатися до суду по захист своїх прав, тому звернення стягнення на предмет іпотеки відбувається в судовому порядку.

Артем БІЛОУСОВ,
юрист ЮФ «Кушнір, Яким’як та партнери»:

— Звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання й надалі залишається одним з найпривабливіших для фінансових установ з точки зору економії часових та фінансових ресурсів. Водночас неоднозначність тлумачення окремих положень законодавства створює плацдарм для маніпуляцій ними з боку як кредиторів, так і боржників.

Частиною 4 ст.36 закону «Про іпотеку» передбачено, що після завершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов’язання є недійсними. Однак законодавець не визначив, з якого моменту позасудове врегулювання стає «завершеним», а також що вважати «наступними вимогами»: ті, які заявлені після звернення стягнення, або ті, що залишились непогашеними через недостатність майна боржника?

Як наслідок, остання судова практика касаційних судів є неоднозначною. В одних справах суди дотримуються позиції, що після звернення стягнення на предмет іпотеки кредитні зобов’язання між сторонами є припиненими, а в інших — що у випадку недостатньої вартості предмета іпотеки для задоволення всіх вимог іпотекодержателя після позасудового врегулювання кредитор має право отримати суму, якої не вистачає, з іншого майна боржника.

Припускаємо, що шляхом подолання цієї проблеми є системний аналіз законодавства та висновків Верховного Суду України.

Зокрема, в постанові від 7.10.2015 (справа

№6-222цс15) ВСУ висловив позицію, що боржник має право на законне очікування прийняття предмета іпотеки в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором. Цікавими також є «Прикінцеві положення» закону «Про іпотеку» (п.5.1), в яких законодавець, мабуть, спеціально виокремив те, що завершення позасудового врегулювання в процедурі фінансової реструктуризації саме відповідно до закону «Про фінансову реструктуризацію» в разі недостатньої вартості предмета іпотеки не припиняє непогашених вимог за основним зобов’язанням. Отже, можна припустити, що в інших випадках — навпаки (ч.4 ст.36 закону «Про іпотеку»).

Максим КОРЧАГІН,
партнер ЮФ «Антіка», кандидат юридичних наук:

— Позасудове врегулювання іпотечних спорів навряд чи остаточно витіснить судові процедури, оскільки банки не завжди охоче сприймають подальше перебування в їхній власності окремих предметів іпотеки або ж можливе оспорювання звернення стягнення. Проте цей порядок є досить зручним механізмом захисту порушених прав кредитора, до переваг якого можна віднести оперативність і простоту застосування, що і зумовлює його поширення.

Водночас позасудове врегулювання має певні ризики для кредитора, пов’язані з недоліками законодавчої техніки при формулюванні норм права. Тож звернення стягнення на предмет іпотеки незалежно від обраного кредитором способу припиняє забезпечене зобов’язання виключно в сумі, що дорівнює вартості предмета іпотеки. Інше тлумачення ч.4 ст.36 закону «Про іпотеку» суперечило б правовій природі відповідного обтяження і надавало б невиправдані переваги боржникам, зокрема у випадку передання в іпотеку кількох об’єктів за різними договорами. 

Анастасія НЕСТЕРЕНКО,
молодший юрист Integrites:

— Основною перевагою позасудового врегулювання іпотечних спорів, на відміну від судового, є відносна простота та швидкість всієї процедури.

Однак, на практиці іпотекодержателі нечасто вдаються до нього з огляду на те, що в силу ч.4 ст.36 Закону України «Про іпотеку» після реалізації позасудового врегулювання іпотекодержатель позбавляється права на пред’явлення вимог до боржника щодо виконання забезпеченого зобов’язання. На додаток до цього, у зв’язку із припиненням основного зобов’язання право іпотекодержателя на інше іпотечне майно (якщо таке передавалось боржником в іпотеку), також припиняється.

Найчастіше іпотекодержателі вдаються до звернення стягнення на іпотечне майно у позасудовому порядку  у виняткових випадках, зокрема, у разі, якщо предмет іпотеки за своєю вартістю приблизно дорівнює або перевищує розмір забезпеченого зобов’язання або якщо вимоги іпотекодержателя неможливо або вкрай складно задовольнити іншим чином (наприклад, у разі активної процесуальної протидії з боку боржника, що унеможливлює ефективне стягнення заборгованості, або якщо будь-які інші активи боржника, окрім іпотеки, відсутні).