Прекращение срока действия договора не означает освобождения должника от выполнения обязательств в натуре
«ЗиБ» продолжает публиковать анализ практики применения судами ст.16 Гражданского кодекса, проведенный Верховным Судом. В этой части документа, среди прочего, речь идет о праве кредитора требовать возвращения долга в натуре на протяжении времени существования обязательства, а не лишь в течение срока его выполнения или действия договора. Кроме того, ВС обратил внимание судов на необходимость определения оснований и условий применения такого способа защиты гражданских прав и интересов, как принудительное выполнение обязательств в натуре.
Помилкові відмови
Покладення обов’язку припинити дію, яка порушує право, як спосіб захисту цивільного права чи інтересу можливе щодо триваючого правопорушення, вчиненого іншою особою, яким створюються перешкоди в здійсненні суб’єктивного права. Зокрема, застосовується у справах за позовами про усунення перешкод власнику в користуванні своїм майном (ст.391 ЦК); про неправомірне використання об’єкта права інтелектуальної власності (стст.424, 432 ЦК), а також як запобіжний захід забезпечення позову (ст.152 Цивільного процесуального кодексу).
У практиці застосування цього способу захисту прав були випадки відмови в позові про знесення будівлі, спорудженої з порушенням прав, з мотивів, що право на пред’явлення таких позовів мають тільки державні органи або органи місцевого самоврядування, хоча це не так.
Право на пред’явлення позову з використанням способу захисту, передбаченого п.3 ч.2 ст.16 ЦК, про знесення будівлі, спорудженої відповідачем із порушенням прав іншої особи, мають державні органи, у тім числі інспекція державного архітектурно-будівельного контролю, органи місцевого самоврядування (ст.376 ЦК, ст.38 закону «Про регулювання містобудівної діяльності» від 17.02.2011 №3038-VI), а також особа, права якої порушено таким будівництвом (стст.291, 396 ЦК).
В одній зі справ, у якій позивачка, посилаючись на стст.652, 10561 ЦК, просила визнати дії банку щодо підвищення в односторонньому порядку процентної ставки за договором кредиту неправомірними та стягнути моральну шкоду, Апеляційний суд Чернівецької області, на порушення норм стст.214—215, 316 ЦПК, не з’ясувавши належним чином характеру правовідносин сторін, змісту позовних вимог позивачки та характеру зазначеного нею порушення її прав, дійшов помилкового висновку про невідповідність обраного нею способу захисту характеру порушеного права (ухвала колегії суддів Верховного Суду від 2.03.2011 у справі №6-58704св10).
Правильна позиція
Відновлення становища, яке існувало до порушення, як спосіб захисту цивільного права та інтересу застосовується в тому разі, якщо покладення обов’язку на особу, яка його порушила, припинити дії не відновлює повністю суб’єктивного права, а цього можна досягти вчиненням інших передбачених законом заходів. Відновлення становища, яке існувало до порушення, досить часто в позовних вимогах поєднується з припиненням дії, яка порушує право, та може знаходити свій прояв у вимогах про:
виселення особи з незаконно зайнятого нею приміщення;
усунення перешкод у здійсненні права власності;
повернення власнику його майна із чужого незаконного володіння;
застосування наслідків недійсного правочину;
заборону використання твору без дозволу автора.
Цей спосіб захисту не може бути застосований у разі припинення суб’єктивного права особи, яке було порушене.
Можна погодитись із позицією, що відновленням становища, яке існувало до порушення, є також визнання недійсними свідоцтв про право власності, державного акта про право власності на земельну ділянку. У зв’язку із цим виникало питання про способи захисту права власності щодо майна, яке підлягає державній реєстрації, у разі його оплатного відчуження особою, яка не мала на це права.
Правильною була позиція з цього питання тих судів, які вважали, що до державної реєстрації договір є неукладеним (ст.640 ЦК), тому власник може захистити порушене право із застосуванням способу, передбаченого п.4 ч.2 ст.16 ЦК, у тім числі у випадках, зазначених у ст.388 ЦК, за позовом про витребування майна із чужого незаконного володіння. У разі здійснення державної реєстрації права власності за набувачем неправомірно відчуженого майна права власника повинні захищатись із застосуванням способу, передбаченого п.1 ч.2 ст.16 ЦК, за позовом про визнання права власності та скасування внесеного за заявою набувача запису до державного реєстру (ч.2 ст.26 закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 1.07.2004 №1952-IV). Якщо запис у реєстрі здійснено внаслідок укладення договору, дійсність якого оскаржується, спосіб захисту прав осіб установлено п.2 ч.2 ст.16 ЦК за позовом про визнання договору недійсним і скасування запису в державному реєстрі, який було внесено за заявою набувача.
«Централізовані» питання
По-різному вирішувалося питання про застосування способу захисту, передбаченого п.4 ст.16 ЦК, у спорах про відключення від централізованого опалення приміщення й обладнання індивідуальної системи опалення.
Такі зміни в багатоквартирних будинках можуть призвести до порушення прав інших власників квартир, санітарних вимог і правил експлуатації будинку, наявність чого, за ч.2 ст.383 ЦК, виключає право власника квартири здійснювати в ній зміни на свій розсуд. Це може вирішуватися згідно з відповідним актом цивільного законодавства.
Так, питання відключення від мереж централізованого опалення регулюється Правилами надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення, затвердженими постановою Кабінету Міністрів від 21.07.2005 №630, в яких для захисту прав усіх мешканців багатоквартирних будинків передбачено відключення від мереж централізованого опалення та постачання гарячої води не окремих квартир будинку з ініціативи їх власників або наймачів, а відключення цілих будинків з ініціативи споживачів. Відповідно до п.25 зазначених правил відключення споживачів від мереж централізованого опалення та постачання гарячої води здійснюється в порядку, що затверджується центральним органом виконавчої влади з питань житлово-комунального господарства. Самовільне відключення від мереж централізованого опалення та постачання гарячої води забороняється.
Порядком відключення окремих житлових будинків від мереж централізованого опалення та постачання гарячої води при відмові споживачів від централізованого теплопостачання, затвердженим наказом Міністерства будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства від 22.11.2005 №4, установлено, що таке відключення відбувається на підставі рішення постійно діючої міжвідомчої комісії, створеної органом місцевого самоврядування або місцевим органом виконавчої влади. Крім того, внесені зміни унеможливлюють відключення від мереж централізованого опалення й гарячого водопостачання окремих квартир у багатоквартирному будинку та дозволяють таке відключення лише будинку в цілому.
У зв’язку із цим, за змістом зазначених норм, під час розгляду справ про зобов’язання привести систему централізованого опалення до попереднього стану судам необхідно з’ясувати та дати оцінку:
способу відключення від мереж централізованого опалення (дотримання встановленого порядку);
об’єкта відключення (багатоквартирний будинок у цілому чи квартира) (постанова ВС від 26.09.2012 у справі №6-96цс12).
Є випадки неоднакового застосування меж захисту в спосіб, передбачений п.4 ч.2 ст.16 ЦК, при вирішенні позову власника житлового будинку (квартири) про виселення осіб, які проживали в ньому на законних підставах.
Так, місцевий суд Закарпатської області задовольнив позов про виселення відповідачів із неповнолітніми дітьми, виходячи з того, що їх проживання в будинку перешкоджає позивачці здійснювати право власності та що виселення відповідає загальним правомочностям власника майна та його праву вимагати усунення будь-яких порушень цього права, хоч би ці порушення й не були поєднані з позбавленням володіння, як це передбачено стст.386, 391 ЦК, ст.47 Конституції та положеннями Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
У подібному випадку Апеляційний суд Запорізької області вважав, що згідно з ст.156 Житлового кодексу члени сім’ї власника, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилими приміщеннями нарівні з власником і сам факт припинення сімейних відносин із ним відповідно до ст.9 ЖК не позбавляє їх цього права, крім випадків, передбачених ст.157 ЖК.
Є підстави в таких випадках ураховувати, що положення ст.41 Конституції, ст.321 ЦК про непорушність права власності не виключає додержання меж здійснення цивільного права, передбачених ч.2 ст.13 ЦК, згідно з якою «особа зобов’язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб», а також застосування положень ч.3 ст.16 ЦК, відповідно до яких суд може відмовити в захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею чч.2—5 ст.13 ЦК.
Необхідність регулювання
Такий спосіб захисту, як примусове виконання обов’язку в натурі, застосовується в зобов’язальних правовідносинах у випадках, коли особа зобов’язана вчинити певні дії щодо позивача, але відмовляється від виконання цього обов’язку чи уникає його. Стосується це, зокрема, невиконання обов’язку сплатити кошти за виконану роботу, надані послуги, передати річ кредитору (за договорами купівлі-продажу, міни, дарування з обов’язком передати річ у майбутньому), виконати роботи чи надати послугу за відповідним договором.
Припинення терміну виконання зобов’язання або строку дії договору не означає звільнення боржника від виконання обов’язку в натурі, тому підтримується думка, що кредитор повинен мати право вимагати виконання обов’язку в натурі впродовж того часу, коли існує зобов’язання, а не лише впродовж строку виконання зобов’язання або строку дії договору.
ЦК, установлюючи такий спосіб захисту цивільних прав та інтересів, як примусове виконання обов’язку в натурі, не визначає підстав та умов застосування такого способу захисту. Отже, є необхідність у законодавчому регулюванні цього питання.
У зв’язку із цим, наприклад, Голосіївський районний суд м.Києва рішенням від 31.10.2011 відмовив у задоволенні вимоги про примусове виконання визнаної судом мирової угоди та стягнення заробітної плати за вимушений прогул, пославшись на те, що способом захисту прав сторони обрали мирову угоду. Апеляційний суд м.Києва це рішення залишив без змін.
Згідно з стст.175, 205 ЦПК в разі визнання мирової угоди суд ухвалою закриває провадження у справі, тотожні вимоги не підлягають новому судовому розгляду, у зв’язку із чим справа з такими вимогами не підлягає розгляду.
За п.2 ч.2 ст.17 закону «Про виконавче провадження» від 21.04.99 №606-XIV, ухвала суду в цивільній справі є виконавчим документом для примусового виконання у випадках, передбачених законом. Ухвала про визнання мирової угоди примусовому виконанню не підлягає.
Своєрідна згода
Частіше про застосування цього способу йшлося у справах, що виникають із кредитних правовідносин, з договорів страхування.
Мали місце випадки недотримання судами законодавства, відповідно до якого застосовується спосіб захисту права, передбачений п.5 ч.2 ст.16 ЦК. Допускалася відмова в позові про стягнення заборгованості за кредитним договором за пропуском позовної давності без урахування того, що була дотримана позовна давність, визначена відповідно до ст.259 ЦК договором, а також відмова в позові щодо зобов’язань, передбачених мировою угодою сторін, визнаною судом, хоча вона є своєрідною згодою сторін на зміну договору (ст.651 ЦК) в частині виконання зобов’язань і способу захисту цивільних прав та інтересів у них.
Мало місце задоволення вимог про стягнення з позичальника заборгованості без урахування того, що кредитор не має права збільшувати розмір процентної ставки без згоди позичальника (ст.1056 ЦК). Також суди задовольняли позови про звернення стягнення на предмет іпотеки за відсутності попереднього повідомлення іпотекодавця з посиланням на ст.20 закону «Про заставу» від 2.10.92 №2654-XII, яка не має стосунку до договору іпотеки. Згідно з ст.35 закону «Про іпотеку» від 5.06.2003 №898-IV в разі порушення основного зобов’язання та (або) умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо це не іпотекодавець, письмову вимогу про усунення порушень із попередженням про звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо у встановлений строк (не менше ніж 30-денний) не буде виконано зобов’язання.
Якщо в установлений строк вимога не задоволена, іпотекодержатель має право розпочати звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього закону. Без попередження звернення стягнення на предмет іпотеки допускається, якщо викликана таким попередженням затримка може спричинити знищення, пошкодження, втрату предмета іпотеки. Окремі суди не приймали до розгляду позови про звернення стягнення на предмет іпотеки в тому разі, якщо разом із цими вимогами не пред’являлися вимоги про стягнення боргу, що не відповідає змісту ст.35 закону «Про іпотеку». Не завжди однаковим було розуміння правових наслідків смерті іпотекодавця та моменту визначення вартості предмета іпотеки.
Вартість предмета іпотеки не є істотною умовою договору іпотеки, тому вона може бути визначена як у момент укладення договору, так і при зверненні стягнення на предмет іпотеки в порядку, передбаченому ч.6 ст.5 закону «Про іпотеку». За ч.3 ст.23 зазначеного закону, якщо право власності на предмет іпотеки переходить до спадкоємців фізичної особи — іпотекодавця, такий спадкоємець не несе відповідальності перед іпотекодержателем за невиконання основного зобов’язання, але в разі порушення його боржником він відповідає за задоволення вимоги іпотекодержателя в межах вартості предмета іпотеки.
Також в окремих випадках, усупереч вимогам закону, після встановлення того, що умови кредитного договору позичальник належним чином не виконує, внаслідок чого утворилася заборгованість за кредитним договором, позичальнику та іпотекодавцю було надіслано письмові повідомлення-вимоги про усунення заборгованості за кредитом, але ці вимоги залишилися без відповіді, заборгованість не сплачено. Суди залишали поза увагою те, що банк у такому разі має право згідно з положеннями стст.33, 38, 39 закону «Про іпотеку» звернути стягнення на предмет іпотеки, на порушення стст.213, 214 ЦПК, належним чином не обгрунтовували висновків про невідповідність обраного позивачем способу захисту судом його цивільних прав та інтересів на підставі ч.2 ст.16 ЦК (ухвали колегії суддів ВС від 25.05.2011 у справі №6-52043св10 та від 6.07.2011 у справі №6-10884св10).
«Договірні» спонукання
Іноді обов’язок виникає на підставі не договірних відносин (зобов’язання), а вказівки закону. Наприклад, поширеною є практика пред’явлення позовів про спонукання до укладення договору, наприклад про надання житлово-комунальних послуг.
Зокрема, Голосіївський районний суд м.Києва розглянув справу за позовом К.В.О. до ТОВ «Ж.-П.», ПАТ «Київенерго», третя особа — К.Г.Л., про відновлення порушених прав, відшкодування моральної шкоди, зобов’язання укласти договори. Рішенням від 31.08.2011 позов задоволено частково, у частині щодо зобов’язання укласти договори відмовлено. Апеляційний суд м.Києва рішення скасував у частині відшкодування моральної шкоди із зазначенням того, що законом «Про житлово-комунальні послуги» від 24.06.2004 №1875-IV не передбачено стягнення моральної шкоди, однак у частині відмови щодо зобов’язання укласти договори залишено в силі.
Свобода договору, закріплена в стст.6, 627 ЦК, яка полягає в праві сторін вільно вирішувати питання укладення договору, вибору контрагентів та погодження умов договору, не є безмежною.
У тих випадках, коли актом цивільного законодавства передбачено обов’язковість положень цього акта для сторін договору, останні не мають права відступити від положень (ч.3 ст.6 ЦК). Так, стст.19, 20 закону «Про житлово-комунальні послуги» передбачають обов’язок споживача житлово-комунальних послуг укласти письмовий договір з виконавцем послуг на основі типового договору.
Форма та зміст (умови) типового договору затверджені постановою Кабінету Міністрів від 20.05.2009 №529.
З аналізу змісту ч.3 ст.6, ч.1 ст.630 ЦК, стст.19—21 закону «Про житлово-комунальні послуги», постанови КМ №529 убачається, що умови типового договору, які на підставі актів цивільного законодавства набули юридично обов’язкового значення, є обов’язковими для сторін договору, які не мають права відступити від їх положень і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Таким чином, укладення договору на надання житлово-комунальних послуг є обов’язком споживача за умови, якщо запропонований виконавцем послуг договір відповідає типовому. Відмова споживача послуг від укладення договору в такому разі суперечить вимогам ч.3 ст.6, стст.627, 630 ЦК та стст.19, 20 закону «Про житлово-комунальні послуги». У разі такої відмови, виходячи з положень стст.3, 6, 12—15, 20, 630, 640, 642, 643 ЦК, виконавець послуг має право звернутися до суду по захист свого права на підставі п.1 ч.2 ст.16 ЦК шляхом визнання договору укладеним на умовах, передбачених нормативним актом обов’язкової дії, а не зобов’язання укласти договір.
Материалы по теме
Комментарии
К статье не оставили пока что ни одного комментария. Напишите свой — и будете первым!