Зброя касового ураження

Коли позики стали видавати під чесне слово, настав кінець кооперативного кредитування

105 років тому, в 1904-му, уряд Російської імперії затвердив закон про установи дрібного кредиту. Перші з них з’явилися сторіччям раніше, і за минулі роки виникло безліч ощадно-позичкових кас, селянських та інших невеликих банків, причому багатьох із них сьогодні віднесли б до проблемних. Новий закон і був покликаний розв’язати ці проблеми.

105 років тому, в 1904-му, уряд Російської імперії затвердив закон про установи дрібного кредиту. Перші з них з’явилися сторіччям раніше, і за минулі роки виникло безліч ощадно-позичкових кас, селянських та інших невеликих банків, причому багатьох із них сьогодні віднесли б до проблемних. Новий закон і був покликаний розв’язати ці проблеми, зокрема й головну: в дрібних банках і касах кредити видавалися без жодної застави, а пайовики цих установ, щоб відтягнути неминуче банкрутство, приховували від обліку безповоротні позики. У результаті до 1916 року в багатьох невеликих банках виявилися неповерненими 100% виданих кредитів. Отже, зовсім не жовтневий переворот, а саме неповернення позик поставило крапку в історії російського дрібного кредиту.

Довга дорога до банку

Протягом багатьох століть на російському ринку дрібного кредиту неподільно панували лихварі ­та примкнулі до них непрофесійні позичальники, котрі давали гроші під зростання збіднілим чи сповненим мрій  розбагатіти спів­вітчизникам. Лише у XVIII ст. бабам-лихваркам і відважним чолов’ягам, які вміло вибивали позичені гроші в представників різних станів, довелося потіснитися під натиском перших банків і ломбардів.

Проте послуги цих ­установ були доступні тіль­ки жителям столиць і великих міст, та й то лише в тому випадку, якщо були хоч якісь цінності, які могли прийняти в заставу під кредит. Отже, в небагатьох кріпосних селян, котрих відпустили на оброк і котрі вирішили обзавестися власною справою, не було іншого шляху, крім як іти на уклін до лихварів. А решті землеробів, які не мали ні власності, ні особистої свободи, в разі крайньої потреби не залишалося нічого іншого, як падати ниць перед яким-небудь заможним сусідом і просити про позику під чесне слово, не сумніваючись при цьому, що будуть запропоновані важкі умови повернення грошей або відробітку боргу.

Перші установи, що займалися виданням кредитів, виникли лише в 1803 році й призначалися головним чином для іноземців, котрі погодилися колонізувати порожні російські землі. ­Та й то ці спецрозподільники позик важко назвати навіть подобою кредитних установ. Імператор Олександр I, виділяючи колоніс­там гроші на меліорацію ­посушливих земель Півдня України, вирішив, що для більш ефективного викорис­тання казенних коштів ча­стину з них слід зробити суспільними сумами, з яких позичали кожному конкретному господарю землі. А визначати умови і строки повернення кредиту мали самі члени колоністської громади.

Наступна спроба створити банки в провінції була зроблена в 1816—1819 роках у прибалтійських губерніях після того, як там відбулося часткове звільнення селян від кріпосної залежності. Ні землі, ні свободи пересування прибалтійські селяни не отримали, зате в них з’явилося право орендувати землю в її власника й обробляти її так, як уважали за потрібне. Різко зріс попит на сільгоспзнаряддя і худобу, в результаті виникла потреба в позиках, й у волостях з’явилися мирські каси, що існували на гроші селян і добродійні внески землевласників.

Масштаби експерименту, правда, виявилися досить скромними. Але уторованою доріжкою пішло удільне відомство, що відало маєтками, які належали царській сім’ї. І в 1840 році з’явилися допоміжні й ощадні каси для державних селян.

Існувало, правда, безліч обмежень на розміри і способи отримання кредиту. Так, для державних селян позика не могла перевищувати 60 руб. на одного позичальника. Гроші ці були чималими, проте абсолютно недостатніми для обзаведення більш-менш сер­йозним бізнесом або новіт­німи для того часу знаряддями праці. А в банках удільних селян обов’язковою умовою надання кредиту став мирський вирок — рішення сільського сходу, що дозволяло або не до­зволяло позичальнику отримати позику. Адже гарантом повернення в цьому випадку виступала вся громада.

Здавалося б, цю зручну модель після звільнення селян у 1861 році слід було використовувати в усій країні. Але проблем виявилося куди більше, ніж могли собі уявити законодавці й ентузіасти розкріпачення селян. Один з них, П.Сабуров, ще в 1860 році підрахував, що селянським банкам, аби видати 22 млн землеробів позики, необхідні для викупу земель у поміщиків, потрібен 1 млрд руб. Таких грошей у російській казні не зібралося б і за десять років.

Тому врешті-решт реформатори вирішили не винаходити велосипед, а піти второваним шляхом, створивши волосні позикові каси за зразком удільних і кас державних селян. При цьому кредитні установи, що непогано себе показали, передавались у відання місцевих властей для продовження діяльності на благо землеробів. Правда, при цьому ніхто не подумав про те, хто ж ­управлятиме цими касами, і результат цієї забудькуватості дуже скоро дав про себе знати.

«Удельные банки и вспомогательные кассы, — говорилося ­в «Огляді ­уста­­­нов дріб­ного кредиту», підготовленому в 1901 ро­ці, — переданы были по пре­кращении крепостной зависимости крестьян в ведение общих крестьянских учреждений, что неблаго­приятно отразилось на их деятельности. Прежде всего новые административные деления волостей не совпадали с теми, которые существовали в удельном ведомстве и в казен­ных имениях. Поэтому опе­рации банков были временно приостановлены, впредь до распределения их капиталов между новыми волостями. Затем органы крестьянского управления, обремененные работой по введению крестьянской реформы, естественно, не могли уделять до­статочно времени надзору за кредитными учреждениями, и распоряжение этими последними всецело перешло к низшим сель­ским властям, которые не соответствовали по своим качествам этой задаче. В результате операции свелись к простой переписке ссуд, и учреждения мало-помалу замирали» (Тут і далі лексичні, стилістичні, а також особливості синтаксису і пунктуації цитованих джерел збережені. — Прим. ред.).

До того ж каси тепер належали не конкретним маєткам чи селянам одного великого села, а громадам цілих волостей. Отже, на кожного позичальника припадала така незначна сума, що клопотатися про її отримання виявлялося зовсім безглуздо. Мало того, за отримання кредиту волосне начальство стало вимагати хабарі, а як тільки позика видавалася, з неї тут же віднімали всі недоїмки за платежами в казну й іншими зборами. Тож селянин ставав боржником не державної казни, а позикової каси.

Виникало й безліч інших проблем. Сільським касам хронічно не вистачало грошей, але згідно із законом приймати гроші сторонніх вкладників, тим більше тих, які не належали до селянського стану, їм категорично заборонялося. Майже пов­сюдно сільські банки припинили своє існування, а ощадно-позичкові каси, що з’явились у провінції, вкрай неохоче давали кредити селянам, котрі не мали ні­якої застави. Повітові та міські каси успішно видавали кредити під заставу нерухомості — приватних будинків та інших споруд, але братися за оцінку селянських хат вони відверто не хотіли.

Лише в 1883 році імператор Олександр III погодився з думкою уряду про те, що необхідний новий закон про сільські банки, без яких подальший розвиток сільського господарства видавався членам Кабінету міністрів абсолютно немислимим. Але до розробки закону пройшло ще два роки, і в результаті прийнятий у 1885 році, він не дуже-то поліпшив стан справ з дрібним кредитом. Тепер, правда, сільські банки могли приймати в селян грошові надлишки. А також поповнювати ка­пітал за рахунок безпроцентних позик від земського начальства і приватних осіб.

Значно зросли максимальний розмір позики, яку могли видавати одному позичальнику, — до 200 руб. і строк погашення кредиту — до 12 років. Одержувати позики як і раніше могли тільки селяни. А керували роботою банків селянські органі­зації під управлінням Міністерства внутрішніх справ. Проте величезною проблемою стали призначені відсотки кредитів і вкладів. Вкладнику належало 4% річних, позика ж видавалася під 6%. Ці цифри абсолютно не відповідали ринковим реаліям. Тож при величезній кількості охочих узяти гроші не знаходилось охочих ризикнути капіталом за 4% в рік — при ринковій-то ставці від 2% у місяць.

До всього іншого в 1880—1890-х роках ро­сійську провінцію охопила криза, що чимось нагадувала іпотечну. Проблема полягала в тому, що з початком масового будівництва залізниць уряд практично повністю припинив оновлення грунтових шосе і будівництво нових доріг. Тому малі міста й торгові села, що стояли на пожвавлених трасах, занепадали, а найзаповзятливіші їхні жителі перебиралися разом зі своїм бізнесом ближче до залізничних станцій. Відповідним чином змінювалась і ціна нерухомості. Тому безліч ощадно-позичкових кас, чиї клієнти не змогли збільшити заставу або взагалі відмовлялися повертати кредити, пропонуючи замість них свої будинки, що впали в ціні, опинилися на межі чи навіть за межею банкрутства.

І це все при тому, що провінція гостро потребувала дрібного кредиту.

«Мелкий кредит, — писав знавець питання В.Воскресенський у 1911 році, — доставляя населению денежные средства, немедленно вызывает понижение частного процента, который везде, где отсутствует поддержка со стороны кредитного учреждения, колеблется от 2—8% в месяц, то есть от 24—96% годовых; там же, где проценты взимаются натурой или работой, они достигают часто 200% и более. Насколько в глазах населения ценно кредитное учреждение, доступное ему во время острой материальной нужды, — нужды, которая нередко вызывает у труженика и слезы и горе, — можно судить по тому, что оно стремится иногда окружить такое учреждение ореолом святости, называя, напр., одно кредитное товарищество Владимир­ской губернии «святым банком».

Імперський облік і контроль

Додатковою проблемою виявилось і керівництво МВС. Його чиновники не дуже обтяжували себе ні підбором людей для банків, ні перевіркою їхньої фінансової діяльності. Коли ж облік і контроль майже в усіх сільських банках за­плутався остаточно, МВС спихнуло тягар контролю на Державний банк. І головному банку країни довелося передбачити особливу статтю витрат — 15 тис. руб. у рік — і обзавестися спеці­альними ревізорами для перевірки дрібних провінційних банків і ощадно-позичкових кас.

Один з ревізорів, К.Храневич, залишив записки про свою важку роботу, в яких, зокрема, розказував про перевірку кредитно-ощадного товариства в забутому Богом селі: «Кирилловское товарищество существовало уже 10 лет. За все это время никакой ревизии в товариществе не было, мало того: не было случая, чтобы какой-нибудь посторонний глаз за­глядывал во внутреннюю жизнь товарищества. Тем не менее приезд мой не вызвал и тени какого-либо переполоха, даже — удивления и недоумения. «Казенная ревизия» — всем ясно и понятно и нисколько не страшно. Должен вообще сказать, что никто так просто и естественно не относится к казенной ревизии, как великоросс. А в этом деле каждая нация (говорю это по личному опыту) вносит любопытную черточку.

Немец со строгим достоинством выполняет весь ревизионный ритуал; лишь изредка проскользнет у него досадливое чувство, что ревизия — как-никак — нарушает правильный ход отлично заведенной машины. Ревизия производится с таким расчетом, дабы не мешать производству операций, а потому приходится посидеть несколько лишних часов сверх положенного времени, чтобы дать возможность выполнить все то, что должно быть выполнено. Вот эти-то «лишние часы» немножко не по нутру пунктуальному немцу.

Поляки смотрят на ревизию как на торжественный экзамен по предмету, который они знают назубок и по которому поэтому ждут получить пятерку с плюсом. И получают таковую, потому что у них дело поставлено нередко даже блестяще.

Мои милые и дорогие сородичи-малороссы по обыкновению своему начинают лукавствовать, притворяясь невинными малютками. Начинается дело тем, что члены правления с умилением благодарят за посещение их и ревизию. «Ото сам Господь послав вас до нас... Мы люды темни... робымо и боимось, чи то так, чи ни... ото дякувать вам, що приихалы до нас... Вы нас навчыте»...

В результате иногда (хоть и очень редко) оказывается, что дядьки и все свои плутни относят на счет темноты и усиленно требуют считать их грехами неведения. «Ото-га, а мы й не зналы, — заявляет дядько-кассир, застигнутый в тот момент, когда он не особенно искусно высыпает в только что открытое кассовое хранилище горсть золота из своего рукава.— Кажите — не можна?.. Щоб yci грошы тут булы?.. Нибы щоб не браты?.. Ну, то вже не будемо браты... А мы й не зналы... Ото дякувать вам, що вы приихалы тай навчылы нас»...

Зато всегда бывает так, что дядьки отлично понимают, как нужно вести дело и в чем собственно они отступают от требований своего статута, но усиленно делают вид, что только теперь у них «отверзлись вещия зеницы, как у испуганной орлицы».

Итак, никакой растерянности, никакого изумления по поводу моего приезда кирилловские «банковики» не проявили, чему я был несказанно рад. Церемонию взаимного отрекомендования взял на себя бухгалтер, поочередно называвший должность и фамилию каждого лица своим замечательным басом. Весь состав правления и совета был из крестьян.

— Как же дела у вас идут? Хорошо ли? — обратился я с обычным вопросом, адресованным ко всем вообще, чтобы разговориться.

— Плохо, господин, плохо, — наперерыв заговорили банковики, дружно подступая ко мне на один шаг.— Второй год неурожай. В прошлом году, почитай, столько собрали, сколько посеяли. Ну да мы на это смотреть не стали. Долги-то свои банку за­платили все. Кто лошадь продал, кто корову, кто сына в работники послал... А ныне опять хлебушко не уродил. И платить уж стало нечем... Мы уж и прошение послали, чтобы государственный банк смилосердовался... Отсрочить бы хоть сколько-нибудь уплату-то... Уж очень ослабел народ... Вы, господин, войдите в рассуждение нашего положения...

— Просрочки, стало быть, много? — спросил я, когда кирилловцы, покончив говорить, начали тяжко вздыхать в виде комментария к своим неутешительными речам.

Ответ последовал не сразу, что меня нисколько не удивило. Дело в том, что обычные банковые термины «пай», «ссуда», «дивиденд», «переписка», «просрочка», конечно, еще не сделались общепринятыми в глубине народной массы. Явления, ими обозначаемые, существуют, правда, в сельских кредитных учреждениях в не меньшем числе, как и в город­ских крупных банках, но для обозначения их живая народная речь создает самобытные термины, своеобразные в каждой местности и всегда замечательно меткие. По предшествующим поездкам я уже знал про это и потому старался путем предварительной беседы выяснить, как кирилловцы у себя окрестили некоторые стороны банковой техники.

Из беседы выходило, что просрочки не так чтобы очень мало, но и не слишком много. И это меня нисколько не удивило: русский человек всего менее любит и сам ахать, и других огорошивать неожиданностями. В общем кирилловцы смотрели на свое дело бодро и окончательно унывать не хотели».

Кредитний захід

Природно, ніякі перевірки Держбанку не могли поповнити каси ощадно-позичкових товариств і примусити позичальників повертати кредити. Тому вихід з глухого кута спробували знайти за допомогою нового закону про дрібні кредитні установи, узгодженого й опублікованого в 1904 році. Після його появи в Росії та створення описаного в законі управління у справах дрібного кредиту почалося бурхливе зростання малих банків, ощадно-позичкових і кредитних кас. З’явилося безліч земських банків, але теоретики і практики дрібного кредиту настирливо намагалися зробити їх головними організаціями кредитних і ощадно-позичкових кооперативів.

«По уставу, — писала в 1912 році пропагандистка дрібного кредитування Е.Коц, — земские кассы могут ссужать деньгами как отдельных лиц, так и сельские общества, а также всякие кооперативные общества и товарищества. Но спрашивается: какого рода заемщиков им следует предпочитать? В настоящее время в России имеется около 150 земских касс; одни из них ссужают только единоличных заемщиков (отдельных лиц), другие — только кооперативы, третьи — и тех и других. Какие же из этих касс действуют правильно?

На этот вопрос можно ответить совершенно определенно: те, которые ссужают деньгами одни кооперативные учреждения. Снабжать деньгами отдельных лиц могут только учреждения, близко стоящие к населению, охватывающие небольшой район, где правление и совет лично знают каждого члена и каждый из членов берет на себя ответственность по всем долгам товарищества. Район, на который действуют уездные зем­ские кассы (о губернских мы уже не говорим), охватывает целый уезд. В уезде же имеется 15—20 тыс. хозяев. Земские кассы не могут лично знать даже незначительной части их, поэтому они, если выдают единоличные ссуды, то лишь более зажиточным хозяевам и притом тем, которые живут на близком расстоянии от города.

Чтобы удовлетворить нужду населения в мелком кредите, земские кассы должны стремиться к повсеместному открытию и процветанию кредитных и ссудо-сберегательных товариществ, которые одни только и могут удовлетворительно обслуживать мест­ное население. Покрыть Россию целой сетью таких товариществ — вот в чем задача земских учреждений мелкого кредита. Они должны содействовать населению в открытии товариществ там, где их еще нет, доставать средства и передавать их по возможности в долгосрочные ссуды товариществам, способствуя этим широкому развитию их деятельности там, где они уже образовались. Они должны объединять деятельность отдельных товариществ, пока товарищества сами не объединятся в союзы; для этого земские кассы должны устраивать съезды и совещания представителей кооперативов, на которых бы совместно обсуждались и решались интересующие всех вопросы».

На кооперативи стали орієнтуватися й інші учасники кредитного процесу. Багато хто з відносно заможних людей побачив у них шанс заробити і з чорного ходу ввійти в банківське середовище, щоб набратися досвіду і стати серйозним банкіром. Для заснування кооперативного товариства, наприклад, було потрібне складання накопичень кількох осіб, які й починали спільне управління касою. Правда, кооперативні товариства могли видавати позики тільки своїм членам, але і цю перешкоду обходили досить легко. У кредитні товариства приймали всіх, кого вважало за потрібне прийняти правління.

Проте незабаром з’ясувалося, що на кооперативних товариствах можна заробити, не докладаючи для цього особливих зусиль. Первинний капітал їм видавало управління у справах дрібного кредиту залежно від обслуговуваної території під 5% річних. Оголосивши зоною дії досить велике місто або повіт, можна було отримати непогані кошти (до 13 тис. руб. на кожну касу), оформити липові позики, а потім вкласти гроші в солідний банк під 10% і розкошувати. Правда, Держбанк і управління дрібного кредиту регулярно перевіряли діяльність кас, тож багато кооператорів не мудрували лукаво, а розбирали казенні гроші у ви­гляді позик собі, а потім просто переоформляли їх на нові строки, в гіршому ж випадку — вносили відсотки позики.

Проробляти всі ці трюки дозволяла «діра» в законі — відсутність положення, що зобов’язувало банкірів і пайовиків кооперативів вимагати від позичальника що-небудь як забезпечення позики, за винятком поруки іншої особи. Природно, сумний кінець кооперативного кредитування не примусив себе чекати.

«Просроченные ссуды, — писав у 1916 році теоретик і практик кредитної кооперації М.Бутовський, — эти желтые листья кооперативного дерева, либо совершенно не убираются правлениями, либо, что еще хуже, перекрашиваются в зеленый цвет, создавая посредством массовых переписок и отсрочек иллюзию вечно молодого, цветущего дерева, чтобы, дескать, этим «поднять престиж товарищества». И если результаты этой близорукой политики до войны видны были только вооруженному глазу специалиста-инструктора, то теперь благодаря длительной и упорной мировой войне результаты видны также и простому глазу, так как у правления таких товариществ не оказалось уже в наличности такого большого запаса зеленой краски для окрашивания чуть ли не всего дерева...

Между тем приходится констатировать, что в товариществах нередко фигурируют просроченные ссуды довольно почтенного возраста, от 3 до 6 лет, причем часть из них числится за покойниками, инвалидами, эмигрантами, лицами, переселившимися в другие пункты и «неизвест­но куда», а в иных случа­ях такая же участь постигла также и их поручителей. И это вполне естественно: там, где не принимаются совершенно меры борьбы с просрочками, там просроченная ссуда долговечна, она переживает не только своего патрона, но и его поручителя, так как ничто ей не мешает покоиться в лицевом счете даже десятки лет, между тем как долж­ник и поручитель — жи­вые люди, подвергающиеся разным случайностям, и к тому же не бессмертны. При качественном анализе просроченных ссуд в таких товариществах иногда нетрудно убедиться в том, что фактические убытки товарищества по просроченным ссудам в общей своей сумме превышают собственные, запасные и специальные капиталы».

Найважчим, за словами того ж автора, виявилося повернення позик, узятих пайовиком кооперативу: «У пайщика нет морального стимула для покрытия своего долга кооперативу, и правлению чрезвычайно трудно инкассировать ссуды и с честью выйти из создавшегося для товарищес­тва тяжелого положения. Нам лично приходилось присутствовать при переговорах правления со своими пайщиками-должниками. Прежде всего бросается в глаза перемена ролей: не правление диктует свои условия должнику, а наоборот, должник  — правлению. Правление принимает позу просителя, выдвигает целый ряд мотивов за необходимость погашения хотя бы некоторой части ссуды, ссылается на острую нужду товарищества в оборотных средствах, на необходимость возобновления выдачи ссуд и т.д., и т.д., а там, за барьером, стоит высокомерный должник в воинственной позе и, вы­слушав правление, единолично постановляет: ничего не дам или столько-то дам».

За розрахунками того ж М.Бутовського, в січні 1914 ро­ку в багатьох кредитних кооперативах частка безповоротних позик досягала 40%. Уже до почат­ку 1916 року у зв’язку з вій­ною, евакуацією та загальною плутаниною в чималої частини кооперативних товариств усі 100% виданих позик виявилися, так би мовити, безнадійними.

Дрібному позичальнику, по суті, нікуди було податися. Селянські каси обслуговували тільки селян і навіть у найкращі роки страждали від нестачі коштів. Залишалися тільки земські каси, але через неповернення позик кооперативами та приватними особами і вони виявилися практично на межі банкрутства. Власне, на цьому історія російського дрібного кредиту завершилася — ще до жовтневого перевороту і закриття небагатьох кооперативних та інших кас, що залишалися на плаву.

Євген ЖИРНОВ,

«Коммерсант-Власть»