Злочини найвищого класу

Зіткнувшись із межами своєї могутності, улюбленці долі вступають у конфлікт із законом

Недавня історія з ув’язненням Періс Гілтон укотре продемонструвала світу, що багаті та знамениті деколи перетворюються на звичайнісіньких злочинців. Так було з Вайноною Райдер, котра вкрала одяг з магазину, так було з членом клану Кеннеді Майклом Скейклом і мультимільйонером Джоном дю Поном, які відбувають строки за вбивства. Багаті спадкоємці й успішні бізнесмени деколи починають діяти як справжні карні злочинці, але чинять так звичайно далеко не заради вульгарної наживи. При цьому піймати й засудити забезпеченого злочинця значно важче, ніж незаможного.

Недавня історія з ув’язненням Періс Гілтон укотре продемонструвала світу, що багаті та знамениті деколи перетворюються на звичайнісіньких злочинців. Так було з Вайноною Райдер, котра вкрала одяг з магазину, так було з членом клану Кеннеді Майклом Скейклом і мультимільйонером Джоном дю Поном, які відбувають строки за вбивства. Багаті спадкоємці й успішні бізнесмени деколи починають діяти як справжні карні злочинці, але чинять так звичайно далеко не заради вульгарної наживи. При цьому піймати й засудити забезпеченого злочинця значно важче, ніж незаможного.

Справа про ковбасний фарш

Деякі люди стають багатими, скоївши злочини, деякі багатії тримаються на плаву завдяки хитрим аферам і махінаціям, а деякі колишні мільйонери, впавши з Олімпу, пускаються на всі заставки, аби лише зберегти звичний стиль життя. Коли такі історії стають надбанням гласності, розгораються великі скандали, проте мотиви, що стоять за подібними злочинами, зрозумілі навіть найбіднішому обивателю: багачу не вистачає грошей, і він починає красти, дурити і вбивати. Але зовсім інша річ, коли злочин скоює людина, в якої немає видимих фінансових проблем і яка, з обивательської точки зору, могла б жити й радіти. Злочини, здійснені «щасливцями», стають чимось більшим, ніж сенсація, — вони стають легендою.
Велика частина злочинів, скоєних багатими і знаменитими, так чи інакше пов’язана із сексом. Це й недивно, тому що, з одного боку, в особистих відносинах далеко не все можна купити за гроші, а з іншого боку, при розлученні можна дуже багато втратити. Одним з найгучніших злочинів такого роду стала справа чиказького мільйонера Альберта-Луїса Лютгерта, який пустив свою дружину на ковбасу.
У 1890-і роки Чикаго був центром американської м’ясної промисловості. На місцевих бойнях щорічно забивали тисячі тварин, тому кращого місця для відкриття ковбасної фабрики було не знайти. Німецький іммігрант А.Лютгерт міркував саме так і виявився правим. Його спочатку скромне підприємство швидко розрослося до розмірів великого заводу, а сам він заслужив прізвисько Ковбасного Короля Америки. А.Лютгерт став одним з найбагатших і найвпливовіших у Чикаго, що дало йому змогу вести той спосіб життя, про який він завжди мріяв.
Його пристрастю були жінки, і чим старшим він ставав, тим більше коханок заводив. Однак в Альберта була дружина, поривати з якою він не збирався. Більш того, він бажав залишатися в очах суспільства зразковим сім’янином. У Луїзи, якій постійні зради чоловіка давно набридли, була інша думка. Вона неодноразово погрожувала йому розлученням, і врешті-решт подружжя роз’їхалося: Альберт перебрався жити на свій завод, а Луїза залишилася в їхньому міському особняку. Проте сімейні пристрасті не вщухли. Луїза продовжувала вимагати розлучення, а шлюборозлучний процес загрожував Ковбасному Королю викриттям його таємного життя. Розголос же міг коштувати А.Лютгерту чималих грошей: численні релігійні організації могли просто зацькувати мільйонера, котрий попався на аморалці, й навіть організувати бойкот його продукції, що призвело б до втрати неабияких доходів. Крім того, в разі розлучення йому довелося б ділитися з дружиною, чого йому зовсім не хотілося.
Скандали тривали, причому запальна натура А.Лютгерта давала про себе знати. Люди бачили, як одного разу він гнався за дружиною з пістолетом у руці, а іншого — схопив її за горло й почав трясти.
10 травня 1897 року брат Луїзи заявив у поліцію про зникнення своєї сестри. Поліція навідалася до її чоловіка, який перебував у прекрасному настрої та запевняв, що Луїза рано чи пізно повернеться. Спокій бізнесмена насторожив слідчих. Особливо підозрілим було те, що за кілька місяців до зникнення дружини А.Лютгерт підняв на ноги всю міську поліцію, аби знайти свого собаку, який загубився, а пропажу дружини сприйняв як щось саме собою зрозуміле.
Капітан Шуттлер, котрий очолив слідство, зібрав численні свідчення того, що бізнесмен ненавидів свою дружину і мріяв позбутися її. Але головного доказу — трупа — не було. Нарешті в поліцію прийшов сторож із фабрики А.Лютгерта, який розказав, що в ніч зникнення Луїзи Ковбасний Король закрився в одному з цехів, а з труби чомусь повалив густий дим. Капітан Шуттлер навідався на фабрику й перевірив вміст чанів із фаршем. На дні одного з них виявили кілька перемолотих людських кісток, зуб, шматок жіночого корсета й декілька кілець, що належали Луїзі.
Незабаром знайшлися свідки, котрі бачили, як фабрикант у фатальну ніч вів дружину в бік свого підприємства. Знайшовся й скривавлений ніж. Проте з першого разу засадити Альберта не вдалося. Адвокати зуміли добитися виправдувального вироку. Оскільки в Америці вдруге не судять тільки в тому випадку, якщо підсудного визнали винним, невдовзі судове переслідування А.Лютгерта поновилося. На другому процесі заговорило ще кілька свідків, уключаючи коханок самого Альберта. Їхні свідчення дозволили засудити вбивцю до довічного ув’язнення.
Багатії, котрі віддають перевагу «мокрій справі» над розлученням, з’являлися в подальші роки із завидною регулярністю. Своїх дружин убивали не тільки ковбасники, а й ті, в чиїх жилах текла блакитна кров. Наприклад, 1974 року пер Англії лорд Джон Лакен спробував розв’язати сімейну проблему в найбільш радикальний спосіб, але в результаті постраждала ні в чому не винна служниця.
Сер Джон був істинним аристократом, і в його роду вистачало людей, котрі залишили слід в історії Британської імперії. Один з його предків «відзначився» в Кримську війну, занапастивши елітну бригаду легкої кавалерії, яку він підставив під вогонь російських батарей. Імовірно, сер Джон був схожий саме на цього предка, оскільки його життя відзначилося низкою дурощів і невдач. У молодості Дж.Лакен намагався зробити військову кар’єру, а потім банківську, але ні того ні іншого йому не вдалося.
1960 року лорду нарешті пощастило: він виграв за картковим столом ,26 тис. і відтоді став професійним гравцем. Проте чим більше він грав, тим більше зростали його борги. Нарешті лорд задумав продати свій лондонський особняк, щоб розплатитися з кредиторами, але його дружина Вероніка була категорично проти.
7 листопада 1974 року вона послала няню дітей Сандру Ріветт по чашку чаю, проте час ішов, а няні все не було. Коли ж леді Лакен пішла шукати Сандру, на неї в темноті накинувся чоловік, який спробував її вбити. Вероніка врятувалася, вдаривши нападника по найчутливішому місцю. Вона вибігла з дому і викликала поліцію. У підвалі будинку поліцейські знайшли труп С.Ріветт, засунутий у валізу. Лорда Лакена вдома не було, але Вероніка була абсолютно впевнена, що нападником був її чоловік.
Надалі родичі сера Джона отримали кілька листів, у яких він описував фантастичну історію про те, як намагався врятувати дружину від невідомого, який перед цим убив няню. Проте всі докази свідчили про інше: лорд Лакен убив Сандру, переплутавши прислугу з дружиною. Усвідомивши помилку, він засунув труп у валізу, але тут побачив свою дружину й вирішив повторити спробу. З того часу лорда Лакена, котрий ударився навтікача, ніхто не бачив.

«Як печерна людина»

Проте корисливість була в таких злочинах далеко не завжди. Ревнощів і похітливості деколи виявлялося цілком достатньо. Саме так було в гучній справі племінника сенатора Роберта Кеннеді М.Скейкла.
1975 року в місті Гринвіч, штат Коннектикут, знайшли труп 15-річної Марти Мокслі, вбитої ударом ключки для гри в гольф. Ключка валялася неподалік і, як незабаром з’ясувалося, належала матері М.Скейкла, котрому тоді теж було 15 років. Хоча Майкл був одним з головних підозрюваних, слідству тоді так і не вдалося довести його причетність до вбивства.
Про «справу М.Мокслі» забули надовго, поки в 1991 році інший представник клану Кеннеді, Вільям Кеннеді-Сміт, не постав перед судом за обвинуваченням у згвалтуванні. З’ясувалося, що він був у Гринвічі в ніч убивства Марти, й ентузіасти почали ворушити стару історію, сподіваючись пов’язати його з тодішньою трагедією. Вільяма виправдали, зате спливли факти, що вказували на те, що Марту вбив М.Скейкл. Зокрема, один з тодішніх його друзів пригадав, що Майкл, засмучений тим, що Марта відмовляла йому в близькості, вирішив оволодіти нею, «як печерна людина», тобто оглушивши заздалегідь дубиною. 2002 року М.Скейкл був визнаний винним і отримав довічний строк без права помилування протягом 20 років.
Щось подібне сталося і з Дж.дю Поном — нащадком однієї з найбільш багатих і могутніх родин Америки, чиї статки оцінювалися приблизно у $80 млн. Дж.дю Пон вирізнявся любов’ю до спорту і м’язистих спортсменів. Уперше мільйонерові загрожував суд якраз через пристрасть до одностатевої любові. 1988 року Андре Мецгер, борець зі спонсорованої ним команди, подав на нього в суд, звинувативши в сексуальних домаганнях. Справу тоді вдалося владнати за допомогою грошей, але іншим разом злочин виявився куди більш серйозним.
26 січня 1996 року 56-річний Дж.дю Пон у присутності свідків застрелив олімпійського чемпіона Девіда Шульца, який був тренером його борцівської команди. Збоку здавалося, що причиною всьому була параноя, від якої вбивця, мабуть, дійсно потерпав тією чи іншою мірою. Принаймні мільйонер зробив усе для того, щоб суд визнав його неосудним.
Учинивши вбивство, Дж.дю Пон помчав у свій особняк і закрився в бомбосховищі, виритому ще в 1950-і роки на випадок ядерної війни. Обложений поліцейськими, він почав розігрувати справжню комедію, оголошуючи себе то далай-ламою, то Ісусом Христом. Продуктів у бункері вистачало на довгу ядерну зиму, і тому, щоб його виманити, поліція відключила опалення. Замерзлий Дж.дю Пон вийшов на світ і тут же був арештований. У тюрмі він їв тільки крекери, не давав себе стригти й відмовлявся говорити. Проте суд у версію про неосудність убивці не повірив і засудив його до 30 років, хоча будь-хто інший на місці Джона напевно отримав би довічне ув’язнення або смертний вирок.
Сьогодні основною причиною цього злочину є вбивство в припадку ревнощів. Дж.дю Пон та Д.Шульц, за деякими даними, були коханцями, і психічно неврівноважений багач просто не схотів ділити його з кимось іще.

Неправедний гнів

Крім припадків ревнощів, у багатих деколи бувають і поступи гніву, які можуть бути викликані найбезглуздішими причинами. Один із таких випадків стався в 1898 році. Генрі Корніш, головний тренер привілейованого нью-йоркського спортивного клубу «Нікербокер», в якому багатії піднімали штангу, плавали в басейні та займалися іншими фізичними вправами, отримав забавний різдвяний подарунок: пляшечку засобу від головного болю на витонченій срібній підставці. Подарунок надійшов поштою, і зворотної адреси на посилці не було.
Тренер вирішив, що хтось із членів клубу вирішив пожартувати, і відніс пляшечку додому. Вночі в його квартирної господині розболілася голова, і Г.Корніш великодушно пригостив її своїми ліками. Старенька померла в страшних муках, а доктор виявив у вмісті слоїка ціаністий калій. Поліція не сумнівалася, що отрута призначалася для Генрі, й незабаром слідчі визначили підозрюваного.
Роберт Моліно був людина горда та запальна й до того ж не звик чути заперечень і відмов. Він був сином знаменитого генерала, котрий прославився під час війни Півночі з Півднем, і по праву вважав себе представником нью-йоркської аристократії. Його батько володів великим хімічним концерном, що випускав штучні барвники, тож грошей молода людина не потребувала. Роберт був членом клубу «Нікербокер», але його стосунки з головним тренером не склалися. Р.Моліно вважав, що Г.Корніш поводиться з ним дуже фамільярно, чого він не терпів. До того ж Генрі зумів підняти більшу вагу, ніж він, що остаточно розлютило генеральського сина. Р.Моліно зажадав від клубу звільнити тренера й, отримавши відмову, сам пішов з «Нікербокеру».
Слідчі вивчили почерк Роберта і вирішили, що адресу на посилці Г.Корніша писав саме він, але доказової сили такий висновок не мав. Незабаром з’ясувалося, що за кілька років до того в «Нікербокері» був схожий випадок. Член клубу Генрі Барнет помер, скориставшись ліками, надісланими невідомо ким. Заслуговувало на увагу те, що Г.Барнет і Р.Моліно упадали за однією і тією самою дівчиною і після смерті Генрі Роберт одружився з нею. До того ж з’ясувалося, що Р.Моліно мав доступ до ціаністого калію, який використовувався у виробництві на заводах його батька.
Слідчі знайшли торговців, які продали Роберту пляшечку і срібну підставку для неї. Справу передали в суд, і присяжні визнали Р.Моліно винним, хоча його батько витратив на адвокатів близько $200 тис., що сьогодні дорівнювало б кільком мільйонам доларів. Через чотири роки, які отруйник провів у в’язниці, відбувся новий процес, і на цей раз адвокати добилися виправдувального вироку. Вийшовши на волю, Р.Моліно почав писати п’єси й вірші про злигодні тюремного життя, але вести нормальне життя не зміг. 1913 року він потрапив у клініку для психічнохворих, де й помер у 1917 році.
У наші дні схожа історія сталася з іншим американцем — Робертом Дерстом, чиї статки оцінюються приблизно у $2 млрд. Син великого нью-йоркського торговця нерухомістю, Р.Дерст із дитинства страждав на психічні захворювання, що недивно, адже він був свідком самогубства своєї матері. Він був вельми ексцентричний, схильний до спалахів гніву й насилу ладнав з людьми. У 1973 році Роберт одружився з Кейтлін Мак-Кормак, а в 1982 році його дружина безслідно зникла. Мільярдера допитували, але довести його вину не змогли.
У 2000 році була по-звірячому вбита давня знайома Р.Дерста Сьюзан Берман. Підозра знову впала на Роберта, але й цього разу що-небудь довести не вдалось. У вересні 2001 року в морі біля побережжя Техасу знайшли розчленований труп старого. В убитому впізнали Моріса Блека — сусіда Р.Дерста. Слідство встановило, що Роберт застрелив старого, розрубав труп на частини й викинув у море. Р.Дерст не відмагався. Він розповів історію про те, що М.Блек нібито спробував його вбити, а під час боротьби випадково сам себе застрелив. У мільярдера вистачило грошей для того, щоб вийти під заставу, й потім ударитися навтікача.
Попався він майже як актриса Вайнона Райдер — на шопліфтингу. Маючи в кишені $300, утікач спробував потягти в закусочній сендвіч із куркою, і тут же був затриманий. Знов опинившись на лаві підсудних, Р.Дерст найняв найкращих адвокатів, і присяжні його виправдали, оскільки спростувати його версію про самооборону виявилося неможливо.

Два товариші

Злочини, скоєні в гніві, на перший погляд, виглядають абсолютно безглуздими. Та все ж куди менше сенсу виявляється в злодійствах, які багаті люди творять зі спортивного інтересу. Найгучніший злочин такого роду, що увійшов до анналів світової судової практики, було скоєно в Америці 1924 року, причому порушники закону діяли виключно заради власної розваги.
19-річний Натан Леопольд і 18-річний Річард Лоеб належали до такої категорії багатих спадкоємців, які вважають, що їм усе дозволено, і скоюють злочини просто знічев’я. Обидва вони походили з дуже багатих сімей. Батько Натана володів паперовими фабриками, а батько Річарда був топ-менеджером значної торгової мережі. Обидва хлопці вважалися одними з найкращих студентів чиказького університету , причому Н.Леопольд говорив п’ятьма мовами і вважав себе обізнаним орнітологом, а Р.Лоеб уже встиг на той час закінчити Мічиганський університет, ставши наймолодшим випускником у його історії.
Разом з тим обом з дитинства подобалося порушувати правила. Так, Річард у дев’ять років украв гроші в сусідського хлопчика й відтоді заради гострих відчуттів постійно що-небудь крав у сусідів або батьків, а Натан приблизно в тому ж віці призвичаївся красти краватки у своїх старших братів, щоб міняти їх на сигари. Була в друзів і ще одна спільна слабкість: вони мали схильність до гомосексуалізму й невдовзі після вступу до університету стали коханцями.
Н.Леопольд і Р.Лоеб із захопленням вивчали філософію Ніцше, особливо ті місця, де мовилося про надлюдину, яка стоїть над законом і перебуває «по той бік добра і зла». «Надлюдьми» вони, звичайно ж, вважали себе, і для того, щоб переконатися у своїй обраності, подібно до Родіона Раскольникова, скоювали злочини. Почалося все з дрібних крадіжок у магазинах і готелях. Кілька разів друзі викрадали машини, щоб кататися по місту і кидати цеглини у вітрини магазинів. Кілька разів вони здіймали фіктивну пожежну тривогу, але це здавалось їм недостатньо цікавим, і хлопці почали влаштовувати справжні підпали.
Далі — більше. Друзі приохотилися скоювати крадіжки зі зломом. Одного разу, наприклад, вони проникли вночі в гуртожиток власного університету й обікрали своїх однокашників, а також для чогось прихопили друкарську машинку «Ундервуд». Але всього цього їм було недостатньо. Щоб відчути себе справжніми ніцшеанськими «білявими бестіями», їм хотілося здійснити «ідеальний злочин», який мав бути більш серйозним, ніж крадіжка машинки.
21 травня 1924 року друзі заманили у свій автомобіль 14-річного Боббі Френкса, який був сином багатого брокера, доводився далеким родичем Р.Лоебу і проживав у тому самому районі, що й самі злочинці. Потім Річард завдав хлопчику чотирьох ударів стамескою по голові, після чого чи то сам, чи то Натан, чи то обидва разом душили пораненого мотузком. Виїхавши за місто, вбивці облили обличчя жертви кислотою і заховали труп у водостічну трубу під мостом.
Тут у злочинців трапився перший прокол: ховаючи труп, Натан загубив окуляри в роговій оправі. Проте відмовлятися від свого плану друзі не стали. Вони направили батькові жертви листа, в якому писали, що Боббі викрадений і буде повернений додому живим і здоровим, якщо їм буде передано $10 тис. Тим часом в «ідеальному злочині» сталася друга осічка. Робітник, який ішов уздовж залізничних колій, помітив ноги, що стирчали з водостічної труби. Тепер про викуп не могло бути й мови, але Р.Лоеб і Н.Леопольд усе одно були задоволені собою, адже гроші для них відігравали другорядну роль.
У Чикаго газети тільки й писали що про «справу Боббі Френкса», й убивці буквально упивалися всім цим галасом. Вони із задоволенням обговорювали зі знайомими деталі трагедії, почерпнуті з газет, а Н.Лоеб навіть оголосив, що починає приватне розслідування.
Тим часом поліція вже приблизно знала, кого шукати. Вбивця мав бути високоосвіченою людиною, оскільки лист із вимогою викупу був написаний дуже вже правильною мовою. Злочинець мав знати місцевість, де був захований труп, оскільки водостік було нелегко помітити. Вбивця мав знати Боббі, тому що інакше йому не вдалося б заманити хлопчика в пастку, й, нарешті, він мав носити окуляри в роговій оправі.
Оскільки знайдені окуляри були дорогим ексклюзивним виробом, знайти їхнього господаря не становило труднощів. Слідчі почали допитувати Натана, а через нього вийшли на Річарда. Переконливого алібі в «надлюдей» не було, і незабаром обидва зізналися в скоєному, наввипередки звалюючи вину один на одного. Країна була шокована. Майбутній суд журналісти наперед охрестили процесом століття, і в тому, що вбивць чекає страта, мало хто сумнівався.
Проте в справу втрутився такий важливий чинник, як багатство сімей Р.Леопольда і Н.Лоеба. Захищати злочинців найняли Кларенса Дерроу — знаменитого й дуже дорогого адвоката, відомого своїм принциповим неприйняттям смертної кари. Він-то і вчинив диво, врятувавши вбивць від електричного стільця. Для початку К.Дерроу змусив обвинувачених визнати свою вину. Тим самим Натан і Річард були позбавлені суду присяжних, який напевно засудив би їх до смерті. Тепер результат справи залежав тільки від судді, на якого адвокат сподівався вплинути за допомогою свого красномовства.
К.Дерроу виголосив блискучу промову, що тривала близько 20 годин, в якій наголошував на тому, що безглуздо страчувати студентів за те, що вони дотримували філософії, яку їм викладали в коледжі. У результаті обидва підсудні відбулися довічним ув’язненням. Таким чином, відчуття безкарності, яке володіло душами обох багатих спадкоємців, виявилося не таким уже брехливим.
Подальша доля невдатних «надлюдей», склалася по-різному. Р.Лоеба в 1936 році зарізали сусіди по камері, обурені тим, що він перестав проплачувати їм гостинці з волі. Н.Леопольд прожив довге життя, присвятивши його освіті в’язнів, навіть дозволив з науковою метою прищепити собі малярію. У 1958 році він був помилуваний і вийшов на волю, де його чекали нерозтрачені сімейні капітали, і виїхав у Пуерто-Рико, де незабаром одружився, незважаючи на своє «голубе» минуле. Н.Леопольд помер у 1971 році у віці 66 років.
«Справа Н.Леопольда і Р.Лоеба» справила на сучасників незабутнє враження. Цій історії віддав данину сам великий Альфред Хічкок, котрий зняв за її мотивами трилер «Мотузок». Але багатьох те, що відбулося, на жаль, остаточно переконало в тому, що для багатих закон не писаний, адже якби на місці представників золотої молоді опинилися прості смертні, то електричний стілець був би їм забезпечений.

Спіймані — не злодії

Хоч би яка причина стояла за кожним конкретним злочином, скоєним багатієм, всіх їх об’єднувало одне — відчуття повної безкарності, яке володіло злочинцями. На жаль, часто багатії, котрі вважали себе такими, що стоять над законом, виявлялися правими. Грецького мільйонера Евфімоса Москохлаїдіса, викритого в крадіжці кількох безцінних картин, навіть не притягли до суду.
У 1983 році невідомі викрали з Будапештського музею образотворчих мистецтв кілька картин, включаючи «Мадонну Естергазі» пензля самого Рафаеля. Злодіїв, які неабияк наслідили на місці злочину, незабаром встановили. Це була інтернаціональна банда, що складалася з угорських та італійських карних злочинців. Незабаром вони назвали свого замовника — ним виявився Е.Москохлаїдіс, який володів оливковими плантаціями в Греції. Е.Москохлаїдіса затягали на допити, і незабаром вкрадені картини були підкинуті в сад одного з монастирів. Більше влада мільйонера не переслідувала.
Проте залишилося зовсім незрозумілим, навіщо Е.Москохлаїдісу взагалі знадобилася ця авантюра. До божевільних колекціонерів він не належав, а продати ці картини було абсолютно неможливо через їх відомість. Швидше за все, оливковий магнат, як і багато інших багатих злочинців, просто жадав дістати щось таке, чого не міг купити ні за які гроші. При цьому він був упевнений, що може виконати свій каприз, нічим не ризикуючи, адже в разі викриття міг позбутися картини, що він у результаті й зробив.
1969 року автомобіль сенатора Теда Кеннеді звалився з моста в річку, внаслідок чого загинула його секретарка Мері-Джо Копечне. Трагедія поставила хрест на президентських амбіціях нащадка знаменитого клану, оскільки долю Америки ніхто не хотів довіряти людині, яка не може керувати навіть машиною, але інших наслідків для політика не було.
Навіть потрапивши під суд за серйозними обвинуваченнями, багачі нерідко виходять сухими з води, як було у випадках зі знаменитим гравцем в американський футбол Дж.Сімпсоном. Як відомо, 12 червня 1994 року колишня дружина спортсмена Ніколь Браун-Сімпсон та її знайомий Роналд Голдман були по-звірячому зарізані невідомим. Хоча результати аналізу ДНК вказували на те, що Дж.Сімпсон був на місці злочину, а в його машині та на його шкарпетці знайшли кров колишньої дружини, суд визнав футболіста невинним — на велику радість чорної меншини, до якої належить відомий гравець.
Багата людина, звикла отримувати все, що хоче, інколи відмовляється вірити, що у світі існує щось таке, чого вона не може отримати. Але купити можна далеко не все. Так, Ковбасний Король Л.Лютгерт не міг примусити дружину відмовитися від думки про розлучення, а Е.Москохлаїдіс не міг володіти «Мадонною» Рафаеля. Зіткнувшись із межами своєї могутності, деякі не бажають із цим рахуватись і вступають у конфлікт із законом.

Кирило НОВИКОВ, «Коммерсант-Деньги»