Перед спокусою знайти скарби не встояли ні королі, ні президенти
Нещодавній скандал, пов’язаний із виявленням на дні Атлантики корабля, завантаженого золотом, на яке одразу почала претендувати Іспанія, нагадав про те, що в наш час іще можна розбагатіти у найбільш казковий з усіх можливих способів — знайти скарб. Проте щастить здебільшого професійним шукачам скарбів, які витрачають на цю справу чимало часу та грошей і до того ж мають спеціальні знання і навички.
Нещодавній скандал, пов’язаний із виявленням на дні Атлантики корабля, завантаженого золотом, на яке одразу почала претендувати Іспанія, нагадав про те, що в наш час іще можна розбагатіти у найбільш казковий з усіх можливих способів — знайти скарб. Проте щастить здебільшого професійним шукачам скарбів, які витрачають на цю справу чимало часу та грошей і до того ж мають спеціальні знання і навички.
Утрати Карибського моря
Однією з найприємніших фантазій, якими люди тішаться споконвіку, є знайдення кимось колись захованих незліченних скарбів.
Скарби ховали й шукали завжди, і в будь-якому фольклорі існують десятки надійних прикмет, за якими їх можна знайти. Так, середньовічні жителі Уельсу вірили, що скарби напевно можна відшукати під ясенем із пророслою гілкою омели, а їх російські сучасники вважали, що над заритим скарбом уночі горить диявольський вогонь. Учені мужі середньовіччя недалеко відійшли від подібних марновірств. Великий Парацельс, наприклад, стверджував, що є місця, де «з’являється багато примар, а деколи чути непомірний дивний шум, що вселяє жах і страх у нічних перехожих... А причина шуму та видива криється в тому, що там або неподалік зарито скарби, й іншої причини не існує».
Незважаючи на велику кількість подібних прикмет, скарби за давніх часів, як і нині, зазвичай діставалися цілком випадковим людям, які знаходили їх, риючи колодязь або ж орючи землю. Ті ж, хто цілеспрямовано шукав заховані коштовності, найчастіше залишалися ні з чим. Та були й такі, хто зробив пошук скарбів своєю професією й при цьому досяг чималого успіху.
Першим професійним шукачем скарбів, про чиї успіхи відомо напевне, був Вільям У.Фіпс, що народився 1651 року в одній з англійських колоній на території сучасного американського штату Мен. Як і більшість тодішніх колоністів, його батьки були бідними, проте хлопець зумів одержати запитану професію корабельного теслі, а тому міг сподіватися на більш-менш сите життя.
У 1683 році він прибув до Лондона, де став оббивати пороги багатих осель, обіцяючи привезти тонни золота й срібла тому, хто дасть йому корабель з командою. Ідея У.Фіпса була водночас проста й захоплива. Він знав, що 1641 року десь поблизу берегів Іспаньйоли (Гаїті) розбився іспанський галеон «Консепсьйон», набитий скарбами, і тепер пропонував знайти місце катастрофи й дістати вантаж за допомогою нирців.
Після кількох місяців безплідних спроб відшукати спонсора У.Фіпсові нарешті всміхнулася удача. Про його проект почув адмірал сер Джон Нарбро, який улаштував йому аудієнцію з королем Карлом II. Король вислухав У.Фіпса й дав йому корабель. Окрилений таким успіхом шукач скарбів відплив до Америки, але його планам цього разу не судилося справдитися. Він повернувся до Англії з порожніми руками й одразу ж потрапив до Тауеру, оскільки новий король Іаков II вважав підприємство У.Фіпса чистісіньким шахрайством. Завдяки клопотам Джона Нарбро його все ж таки звільнили, але про державну підтримку пошуку скарбів можна було забути. Проте новий спонсор незабаром знайшовся. Це був герцог Крістофер Монк, відомий любов’ю до азартних ігор і дружбою зі знаменитим піратом Генрі Морганом. Монк наслухався від нього історій про затонулі галеони зі скарбами, а фінансування затії У.Фіпса здавалося герцогові чимось на зразок ставки на скачках. У 1686 році експедиція з нещодавнім в’язнем Тауера на чолі вирушила на двох кораблях до Америки.
Цього разу У.Фіпс діяв інакше. Він зупинився біля острова Мона між Кубою та Іспаньйолою й відкрив торгівлю з місцевими жителями. Поки один корабель, аби відвести очі іспанській адміністрації, торгував із колоністами, другий шукав місце, де затонув галеон. 19 січня 1687 року корабель-розвідник мало не наскочив на риф, біля якого на дні видно було рештки загиблого судна, і роботи щодо підйому скарбів почалися. При цьому нирці використовували водолазний дзвін, який на той час був уже добре відомий у Європі. До квітня трюми кораблів У.Фіпса було набито сріблом, усього завантажили близько 28 тонн.
Фіпс повернувся до Англії багачем, й Іаков II посвятив його в лицарі. Проте цього, мабуть, виявилося недостатньо, аби У.Фіпс забув своє ув’язнення в Тауере. Іаков II був вельми непопулярним в Англії через свою прокатолицьку політику, й новими спонсорами У.Фіпса стали люди, котрі мріяли скинути короля. Адмірал Нарбро, який давно повірив у здібності У.Фіпса, залучив до справи герцога Мордаунта, який був одним із керівників змови проти Іакова II. На пошуки решти срібла вирушила цілісінька флотилія, до того ж в складі експедиції були й Нарбро, і Мордаунт. Роботи тривали досить довго і, як було офіційно оголошено, закінчилися із дуже скромним результатом. Насправді ж, як вважають деякі сучасні дослідники, срібла було піднято не менше, аніж першого разу, але використали його для підготовки скинення Іакова II, яке й відбулося 1688 року, після чого в Англії утвердилася парламентська монархія.
Так знайдений Вільямом У.Фіпсом скарб вплинув на долю Європи. А ще він уплинув на розум сучасників та нащадків, багато хто з яких загорівся мрією відшукати свій галеон зі скарбами.
Острів скарбів
У XVIII і XIX століттях пошуки скарбів набули чималого розмаху в Європі, хоча нерідко маскувалися під археологію. Розкопували давні кургани й городища, причому археологічні шари безжально знищувалися, а предмети, в яких не було дорогоцінних металів і каміння, подеколи просто викидалися. Одним із найбільш кричущих випадків такого штибу було знайдення Генріхом Шліманом так званої Трої, яка внаслідок його непрофесіоналізму практично загинула для подальших поколінь археологів.
Разом із тим у Новому Світі пошуки скарбів процвітали в неприкритому вигляді. Американський континент вабив мисливців за скарбами, оскільки історій про галеони та піратські скрині не бракувало. Улюбленим місцем розкопок у XIX столітті став Кокосовий острів, розташований у Тихому океані, за 500 км на південь від узбережжя Коста-Ріки. Багато хто вірив, що там закопано як мінімум два великі скарби. Першим, хто, за легендою, зарив і потім не викопав скарбу на Кокосовому острові, був пірат Беніто Б.Боніто, який 1819 року пограбував мексиканське місто Акапулько — взяв там чимало золота й срібла. Через певний час пірата наздогнав британський флот, і Б.Боніто застрелився, аби не бути повішеним на реї, однак скарбів при ньому вже не було. Інша історія про Кокосовий острів вважається достовірнішою. У 1821 році до столиці іспанських володінь у Перу міста Ліма підступило військо борців за незалежність на чолі із Симоном Боліваром. Іспанці вирішили вивезти скарби, які були в місті, подалі від зони бойових дій. Єдиним кораблем, що стояв у цей час у гавані, був англійський бриг під командуванням шотландця Вільяма У.Томпсона. Гроші й коштовності, зокрема й золоту статую Діви Марії, що висотою сягала людського зросту, повантажили на корабель, а для охорони й супроводу до вантажу приставили шістьох солдатів та кількох ченців. У морі віроломні англійці перерізали іспанців і заволоділи скарбами. Важко сказати, чому У.Томпсон та його люди вирішили закопати здобич на Кокосовому острові. Найімовірніше, вони побоювалися, що перевантажений корабель іспанцям буде легко наздогнати. Так чи інакше, вважають, що вони висадилися на острові й заховали там велику частину скарбів. Проте тут їхні побоювання справдилися. Бриг було перехоплено іспанським фрегатом, і всіх англійських моряків, окрім У.Томпсона та ще одного члена команди, повісили як піратів. Іспанці висадилися на Кокосовому острові, розраховуючи на те, що полонені покажуть місце, де заховано коштовності, проте обом британцям удалося втекти й сховатися в джунглях. Товариш У.Томпсона незабаром помер, а його самого врятували китобої, що зайшли на острів по прісну воду. Вільям У.Томпсон чомусь не зміг згодом повернутися на острів по скарб і помер у злиднях. Отут-бо й почали народжуватися всілякі припущення та домисли, а по руках ходили карти з позначенням місць, де нібито було заховано клади Б.Боніто й У.Томпсона.
У 1872 році на острів прибула перша організована група професійних мисливців за скарбами. Очолював її Томас Велш, який, аби зібрати гроші на експедицію, заснував акціонерне товариство під назвою «Пошукова компанія Острова скарбів південної частини Тихого океану». Шукачі скарбів копали вісім днів і викопали тунель завдовжки 25 м, але нічого не знайшли. Велшу довелося вдатися до всього свого красномовства, аби переконати людей, що треба копати далі, й роботи тривали ще 12 днів. Новий тунель був утричі довший за перший, але золота не було, й роботи довелося згорнути.
Відтоді мисливці за скарбами відвідували Кокосовий острів регулярно. Наприклад, 1888 року на острів прибув американський дантист Етьєн Дешамп, який привіз із собою медіума, що обіцяв відшукати скарб за допомогою своїх екстраординарних здібностей. Коли Дешамп зрозумів, що від медіума немає жодної користі, він його вбив, через що був арештований після повернення до Америки. Останніми словами дантиста, прив’язаного до електричного стільця, були: «Кокосовий острів».
Якщо Дешамп віддав життя за скарби, то німецький підприємець Август Гіслер — тільки 17 років життя. Він приплив на Кокосовий острів 1889 року з родиною, озброївшись картою скарбів Б.Боніто, й улаштувався там надовго. Оскільки інших постійних жителів на острові не було, влада Коста-Ріки призначили його губернатором. Август Гіслер обіцяв створити там колонію з 50 німецьких сімей, але німці не змогли пристосуватися до тропічного клімату, й незабаром Гіслер знов залишився наодинці з островом скарбів. Він вів розкопки методично, акуратно обстежував ділянку за ділянкою й одного разу навіть знайшов одну золоту монету. Паралельно він збудував на острові дім, обзавівся господарством і почав торгувати з китобоями, пропонуючи те, що давала йому невеличка кокосова плантація. Із часом німець дедалі більше звикав до ролі господаря острова й поважно виходив зустрічати кожного нового візитера, вітаючи його фразою: «Мене звути Гіслер. Я гадаю, ви прибули шукати скарб». Візитерів, проте, ставало рік у рік більше. Так, 1897 року до острова причалили два британські крейсери під командуванням адмірала Генрі Пеллісера. 330 моряків, які перебували під його орудою, перекопали весь острів, але нічого не знайшли.
У 1906 році Гіслер здався: склав із себе губернаторські повноваження й виїхав до США, де і прожив решту життя. Зате влада Коста-Ріки зрозуміла нарешті, що на скарбах можна заробляти навіть до того, як їх відкопають, і запровадила на острові жорсткий візовий контроль. Відтепер шукати піратські клади можна було тільки за спеціально придбаною ліцензією. Перед спокусою знайти скарби не встояв навіть президент США Франклін Рузвельт, який у 1934 році прибув на острів порибалити, але дозволив команді своєї яхти зайнятися шуканням скарбів. Відтоді на острові скарбів побувало близько 300 експедицій, одна з яких таки викопала 15 золотих зливків і кілька монет. Тобто один не дуже значний скарб на острові все ж таки був, але скарбів із золотою статуєю Діви Марії завбільшки з людину поки що ніхто не знайшов.
Метод занурення
У 1938 році американський нирець Арт Маккі випадково знайшов на дні поблизу узбережжя Флориди рештки старовинного галеона, в якому після певного часу, проведеного в архівах, пізнав іспанський корабель «Ель Рубі», що затонув 1733 року. Великих цінностей на галеоні не виявилося, але того, що було знайдено, вистачило на невеличкий музей. Тепер Маккі заробляв на життя, продаючи квитки тим, хто хотів оглянути його колекцію, а також возячи туристів до місця корабельної аварії на спеціальному човні з прозорим дном. Але це був тільки початок, оскільки від часів Вільяма У.Фіпса нікому ще не вдавалося дістатися до іспанських скарбів, які лежали на морському дні.
Засновником підводної археології по праву вважається винахідник акваланга Жак-Ів Кусто, проте його більше хвилювали античні амфори з вином тисячолітньої витримки, аніж скрині з піастрами. Тому батьком підводного пошуку скарбів буде справедливо назвати американця Кіпа Вагнера, який на власному досвіді переконався, що пошук скарбів — важка й нудна робота, якій треба віддавати весь свій час і силу грошей, не маючи жодних гарантій, що все це колись окупиться. Вагнер був будівельним підрядником в Огайо, мав сім’ю і вважав себе цілком успішною людиною. Невдовзі після Другої світової війни він зміг здійснити свою давню мрію — переїхати жити до Флориди, де не було суворих зим, але було тепле море. Якось один з його нових сусідів на ім’я Стедмен Паркер після чергової чарчини, випитої в барі, запропонував Вагнерові пройтися бережком, аби пошукати монети. Слід сказати, що місцеві жителі регулярно знаходили на пляжі старовинні монети іспанського карбування. Незабаром Вагнер дізнався, що 1715 року в цих місцях у шторм затонули шість іспанських кораблів, навантажених золотом, сріблом і коштовностями. Паркер запропонував Вагнерові пошукати галеони, але їхня перша спроба в 1949 році ні до чого, крім витрат, не призвела. За три місяці компаньйони витратили $12 тис. і нічого не знайшли.
Паркер відмовився від своєї затії, але Вагнер і не думав здаватися. Він потоваришував з місцевим лікарем — любителем історії на прізвище Келсо. Разом вони почали скрупульозні історичні дослідження. Келсо спеціально їздив до Вашингтона, де перерив усю Бібліотеку конгресу США, і навіть списався з архівістами з Іспанії. Знайдені матеріали були написані архаїчною іспанською мовою, і друзям потрібен був рік, аби зрозуміти, про що в них ідеться. Зі старовинних документів шукачі скарбів дізналися, що іспанці, втративши в 1715 році «золотий флот», спорядили експедицію, яка зуміла підняти з дна частину скарбів і повернула їх іспанській короні. Вагнер логічно припустив, що як була експедиція, то був і табір, в якому вона базувалася, і табір мав розташовуватися неподалік від місця аварії. Лишалося знайти цю іспанську базу, і Вагнер, озброївшись армійським металошукачем, розпочав прочісування узбережжя.
На його глибоке розчарування, металошукач дзвенів постійно, оскільки під флоридським піском не бракувало консервних банок та іншого металевого непотребу. Проте врешті-решт удача йому всміхнулася. Якось увечері Вагнер гуляв берегом із собакою й помітив, що вона п’є воду з якоїсь ями. Шукач скарбів вирішив, що яма з прісною водою цілком може бути старовинним колодязем, і побіг додому по металошукач.
Аби переконатися, що табір іспанців знайдено, потрібні були чергові великі витрати. Вагнер купив дозвіл на розкопки й кілька місяців займався ними, використовуючи найнятий бульдозер. Нарешті, зібравши групу з семи ентузіастів, зокрема й доктора Келсо, Вагнер розпочав пошук галеонів. Будівельний бізнес довелося згорнути, при цьому справа шукання скарбів загрожувала поглинути всі його заощадження. Вагнерові довелося придбати в штату ліцензію на пошукові роботи — на це пішло $100 тис., за яхту й акваланги теж треба було платити, отож, якби скарби не було знайдено, він залишився б практично жебраком. Проте в 1961 році після кількох місяців прочісування дна скарби знайшлися. На поверхню підняли близько 10 тисяч золотих зливків і понад 100 тисяч срібних, що з лишком окупило всі витрати.
Успіх підприємства Кіпа Вагнера викликав справжнісінький бум полювання на затонулі галеони. Сотні ентузіастів обнишпорили коралові рифи в пошуках скарбів, корпіли в архівах і бібліотеках над документами. Успіх, зрозуміло, чекав небагатьох. Проте золото перевозили на кораблях не тільки іспанці. У 1981 році британському водолазові й інженерові Кейту Джессопу вдалося підняти з дна моря зливки золота з радянським маркіруванням.
У квітні 1942 року до Мурманська прибув британський конвой PQ-14 у супроводі крейсера «Едінбург». На крейсер повантажили 93 ящики із золотими зливками загальною вагою 5655 кг. Золото призначалося для США в рахунок оплати поставок за ленд-лізом. Дорогою назад «Единбург» було атаковано німецькими підводними човнами, і він зазнав серйозних пошкоджень, після чого англійці самі його затопили, заздалегідь евакуювавши моряків, що лишилися в живих моряків. Після війни Британія оголосила місце затоплення «Единбурга» в Баренцевому морі «військовою могилою», що означало заборону на будь-які спроби проникнення на борт. У 1970-х роках англійський уряд серйозно задумався про підйом дорогоцінного вантажу, оскільки побоювався, що до нього одного разу дотягнеться «рука Москви». Свої послуги щодо цього підприємстві запропонував Кейт Джессоп, який був досвідченим водолазом і свого часу здійснив справжню революцію в своїй справі, придумавши подавати в скафандри суміш гелію та кисню, що давало змогу працювати на великих глибинах. Джессоп відкрив фірму Jessop Marine і залучив спонсорів — норвезьку компанію Solt Nelson та кілька інших, які оснастили експедицію електронним та гідроакустичним спорядженням. Окрім того, спонсори знайшли для неї корабель. У травні 1981 року Джессоп виявив «Единбург» — крейсер лежав на глибині 250 м.
Тепер до справи долучилися радянські та британські дипломати. Незабаром держави домовилися про те, що в разі успіху компанії Jessop Marine належатиме 45% піднятих скарбів, а решту 55% Москва і Лондон ділять між собою в співвідношенні 2:1. Англійці одержували свою частку з тієї підстави, що свого часу саме вони сплатили радянській стороні страховку за втрачений вантаж у розмірі 32,32% його вартості.
Роботи щодо підйому золота були надзвичайно складними та вельми ризикованими. Купол із водолазами опустили до решток «Единбурга». Щоб уникнути виснажливих підйомів і занурень, водолазам доводилося тижнями жити в куполі, не виходячи на поверхню. Роботи тривали 35 діб, і в результаті люди Джессопа підняли 431 зливок завважки 11,5 кг кожен. Після цього на борту залишилося ще 34 зливки, але їхне розшукали, оскільки водолази вже були геть виснажені. «Вилов» був оцінено в $65 млн, з яких особисто Джессопові припало $3 млн.
А проте дехто розумів, що золото не єдина річ, якої варто шукати на морському дні. Одним із перших це усвідомив австралієць Майкл Гетчер. Його цікавили не іспанські скарби, а голландські, і це не були традиційні коштовності. Вивчаючи історичні документи, Гетчер установив, що 1751 року в Південно-Китайському морі на рифах розбилося судно голландської ост-індської компанії «Гельдермальзен», з вантажем нанкінської порцеляни. Знаючи приблизно, де шукати корабель, шукач скарбів взявся до справи, і 1983 року місце загибелі «Гельдермальзена» було визначено. Роботи тривали до 1985 року, але результат був того вартий.
У 1986 році в Амстердамі аукціонний дім Christie’s провів торги, на яких було розпродано понад 150 тис. порцелянових предметів із так званого нанкінського вантажу. Christie’s розраховував виручити близько
$6 млн, але Гетчер сподівався на більше й розігрів аукціон від самого початку. Першим лотом ішов глек зі стартом $500. Гетчер особисто викупив його, піднявши ціну до $11 тис., і справа пішла. У результаті «нанкінський вантаж» був проданий загалом за $20 млн.
Інфраструктура пошуку
Поки професійні шукачі скарбів на зразок Вагнера та Джессопа ризикували своїми капіталами й навіть здоров’ям, відшукуючи багатомільйонні скарби, з’явилися професіонали іншого плану, які добре заробляли на тій-таки ниві, але вже без ризику — принаймні, для життя і здоров’я. Чим більше золотих зливків та інших коштовностей піднімали з дна моря й витягали з-під землі, тим більше людей в усьому світі мріяло про те, щоб знайти одного разу хоча б що-небудь. У відповідь на це з’явилися підприємці, які почали допомагати шукачам скарбів — початківцям, продаючи їм екіпірування, а також цінні поради у вигляді всіляких журналів і книжок із теорії та практики пошуку скарбів.
Зокрема інженер із Техасу Чарльз Гаррет заробив статок продажем металошукачів для мисливців за скарбами. Гаррет починав кар’єру в компанії, яка розробляла сейсмографи, і навіть брав участь у створенні сейсмографа, який згодом було доставлено на Місяць кораблем Apollo-11. У 1964 році Гаррет розпочав свій бізнес, сконструювавши металошукач, який продавав по $145. У той час у США діяло 35 компаній, які випускали металошукачі, але Гаррет, що був дуже добрим інженером, запропонував споживачеві те, чого в конкурентів не було. Він розробив технологію, яка збільшує радіус дії пошукового сигналу, а також зумів зменшити перешкоди. У результаті до середини 1970-х років його фірма стала лідером у цій галузі, в той час як чимало конкурентів зійшли з дистанції.
Чарльз Гаррет прекрасно розумів, що його головними клієнтами є шукачі скарбів — аматори, які проводять вихідні із металошукачем напереваги, й тому зробив усе для популяризації цього хобі. Так, у 1979 році Гаррет заснував Міжнародне товариство мисливців за скарбами, яке стало могутнім рекламним інструментом в його руках. Того ж таки 1979 року товариство провело грандіозний фестиваль пошуків скарбів. Понад 2 тис. ентузіастів, озброєних металошукачами Гаррета, протягом п’яти днів обнишпорили 120-акрову ділянку в передмісті Далласа. Призовий фонд становив $100 тис., а найкращий мисливець за скарбами мав одержати пікап. Окрім того, для публіки було організовано екскурсії на фабрику Гаррета, де виготовлялися його чарівні пристрої для пошуку скарбів.
Завдяки Чарльзові Гаррету та йому подібним пошук скарбів став хобі для тисяч людей в усьому світі. Проте той, хто не хоче або не може витрачати на цей промисел багато часу та грошей, має вельми скромну здобич. Хоч би якими досконалими були металошукачі, які є в них на озброєнні, здобич їхня складається переважно з нечисленних монет та металевого брухту на зразок іржавих цвяхів.
Слід сказати, що мисливці за скарбами приносять постійний прибуток тим, хто займається їх освітою. Для шукачів скарбів видаються журнали на зразок «Західно-східного журналу про скарби» й «Шукача золота». Для них улаштовують лекції й семінари бувалих шукачів. Більш того, в США діє особливий Університет мисливців за скарбами. Там кожен може за окрему плату дізнатися про «дивні монументи, мітки, знаки, символи й смертельні пастки, які для нас залишили іспанці, індіанці та мексиканці». Іншими словами, в університеті навчають премудрощам пошуку скарбів, які були відомі ще Парацельсові та його сучасникам.
Утім, більшість шукачів скарбів — аматорів ставиться до такої опіки з боку заповзятливих людей цілком прихильно, адже мета в подібних мисливців здебільшого одна й досить скромна — знайти якусь старовинну дрібничку, щоб потім показувати її друзям. Люди, які віддають вільний час цьому хобі, рідко розчаровуються, адже земля під ногами буквально нашпигована всіляким залізяччям, у тому числі старовинним і загадковим, хоча воно й не становить ніякої об’єктивної цінності. Іншими словами, шукачі скарбів, які не ставлять собі за мету розбагатіти на цьому занятті, одержують привід для радості майже так само часто, як рибалки та грибники.
Кирило НОВИКОВ, «Коммерсант-Деньги»
Комментарии
К статье не оставили пока что ни одного комментария. Напишите свой — и будете первым!