У людей, які змінили громадянство, зворотної дороги з СРСР уже не було
75 років тому, в 1931 році, політбюро прийняло постанову про заміну загальносоюзного громадянства на республіканське. Історію того, як одержували громадянство і підданство в СРСР і дореволюційній Росії, вивчив кореспондент «Власти» Євген ДЕНИСОВ.
75 років тому, в 1931 році, політбюро прийняло постанову про заміну загальносоюзного громадянства на республіканське. Історію того, як одержували громадянство і підданство в СРСР і дореволюційній Росії, вивчив кореспондент «Власти» Євген ДЕНИСОВ.
«Вважають варварами або бусурманами всіх, хто відступає від них у справі віри»
Іноземці завжди ставилися до Росії з побоюванням. Для одних вона була дуже холодною країною, в якій «закутуєшся з голови до ніг, щоб не тремтіти і не промерзнути до кісток». Інших відштовхувала тиранія її государя та «грубий, бездушний і жорстокий» народ, який «впадає у лінь і пияцтво». Треті були вражені розмахом корупції...
У XVI ст., згадуючи про подорожі до далекої Московії, іноземці писали про «варварський побут» народу й «жалюгідне рабство цієї нещасної держави». Московити в очах іноземців були «лукавими, впертими, розгнузданими, недружелюбними, розбещеними, безсоромними, схильними до всього поганого»; вони «розпрощалися з усіма чеснотами і відкинули всякий сором». Їхня релігія вважалася «марновірством і лжевірством», які «найкраще поєднуються з тиранічним способом» їхнього правління.
Росіяни «поганим» і «нечистим» іноземцям платили тією ж монетою. Московські люди, писали їхні європейські сучасники, «вважають варварами або бусурманами всіх, хто відступає від них у справі віри... і відвертаються від них ніби від якоїсь виразки». На прийомах іноземних послів московські князі «завжди мають перед собою таз із водою, щоб нею негайно обмити руки, ніби осквернені від дотику іноземців».
Але, незважаючи на це, серед жителів інших держав було немало таких, хто з тих чи інших причин хотів переїхати в Московію. Довгий час неприязнь, яка існувала між московитами та іновірцями, не залишала шансів останнім стати підданими царя. Максимум, на що могли розраховувати іноземні купці, ремісники і майстри, — це на отримання житла в гетто — німецькій слободі, яка зазвичай розташовувалася за межами міста.
Всі іноземці мали носити особливе німецьке плаття, щоб посадські люди і селяни відразу могли відрізнити чужоземця і від гріха подалі обійти його стороною. Спроба вступити в тісне спілкування з іновірцем вважалася злочином і передбачала суворе покарання. Втім, тим «бусурманам», які справно служили державі, могли навіть подарувати маєтки або вотчину (поки в 1654 році цар Олексій Михайлович не заборонив іновірцям володіти землею).
В іноземця була тільки одна можливість звільнитися від обмежень, які накладалися на нього в Московії. Своїми могли вважатися тільки ті люди, котрі прийняли православ’я. Зміна віри була досить складним випробуванням, яке витримували далеко не всі. Перш ніж прийняти хрещення, іновірець повинен був переконати всіх у щирості та твердості свого бажання. Підготовка до обряду могла зайняти кілька місяців, протягом яких вимагалося дотримуватися суворого посту, молитися і справно відвідувати служби.
Іновірець щотижня звітував перед священнослужителями про свої успіхи в освоєнні православних канонів. Тільки коли чистота намірів і теоретична підкованість оглашенного вже не викликали в його наставників ніяких сумнівів, він міг охреститися. Така сувора система допомагала відсівати безліч збіглих злочинців, які в зміні віри і, відповідно, переході в московське підданство могли побачити простий спосіб захистити себе від покарання, яке загрожувало на батьківщині.
Православ’я ставало рятувальним кругом для багатьох військовополонених. Тим з них, кому пощастило переконати церковників у щирості своїх намірів, як правило, прощали всі воєнні злочини, скоєні проти царя. Знатним полоненим влада іноді навіть робила подарунки. Так, у 1583 році козаки взяли в полон Мамет-Кула — сибірського царевича, який брав участь у сутичках із загонами Єрмака. Мамет-Кула перепровадили в Москву, де його «з великою честю» прийняв Федір Іоаннович. Після того як царевич прийняв православ’я, цар пожалував йому вотчину.
Охрещені військовополонені часто йшли служити в армію. Комусь навіть удавалося зробити кар’єру. Одним з перших узятих у полон іноземців, які просунулися на московській службі, був швед Лоренц Біюгге. У 70-х роках XVI ст. під час Лівонської війни його було захоплено військами Івана Грозного. Після того як його привезли в Москву, він прийняв православ’я, став Тимофієм Б’юговим і відразу ж у званні капітана був узятий в армію командувати загоном із 600 іноземців. У 1604 році під час боїв зі Лжедмитрієм I відзначився тим, що здійснив сміливу вилазку і підпалив ворожий табір.
У 1609 році він удруге зрадив свої власті, перейшовши до Лжедмитрія II. У самозванця він просунувся по службі ще далі: став одним з воєвод в Ярославлі, звідки в березні 1609 року його було відправлено на Білоозеро збирати кормові гроші на ратну справу. Подальша його доля не відома, але цілком можна припустити, що вона була сумною.
Військовополонених, які прийняли православ’я, вже не відпускали на батьківщину. Московські царі взагалі дуже суворо стежили за тим, щоб їхні піддані в жодному разі не перебігали в «іноземні царства». Про це у своїх листах дорікає Івану Грозному князь Курбський: «Затворил царство Русское, сиречь свободное естество человеческое, аки в адовой твердыне; и кто бы из земли твоей поехал, ты называешь того изменником; а если изымают на пределе, и ты казнишь различными смертьми».
«Німці посипалися, як горох із розірваного мішка»
На початку XVIII ст., після того, як Петро I «прорубав» своє «вікно в Європу», ставлення до всього іноземного, як відомо, докорінно змінилося. У зв’язку з різкими послабленнями в питанні отримання підданства так само різко збільшився і приплив іноземців на російську службу. Втім, саме значення підданства залишилося незмінним: як і в XVI ст., воно зобов’язувало іноземців до служби на благо держави, причому не стільки військової, купецької чи ремісничої, скільки навчальної, земельної та чиновницької. У підданство зазвичай заманювали високою платнею: ніде в Європі в цей час не платили так, як на російській службі. До того ж Петро I повернув іноземцям право на володіння землею.
Ознакою благонадійності іноземця у XVIII ст. стало не хрещення (свобода совісті була дарована іноземцям указом 1702 року), а присяга на вічне підданство російському государю. Вперше її було зафіксовано законодавчо в 1721 році в маніфесті, який запрошував полонених шведів до вступу в російське підданство: «Я, имярек, родом из NN, обещаю верным, истинным и покорным слугою и подданным быть». 26 років по тому той, хто присягав на вірність, мав виголосити значно довшу промову (присягнути за «генеральною формою): «Аз, нижепоименованный, бывший подданный, обещаюсь и клянусь всемогущему Богу, что я пресветлейшей... государыне... хочу верным, верным, добрым и послушным рабом и вечно подданным с моею фамилией быть и никуда за границу не отъезжать и в чужестранную службу не вступать».
Законодавство XVIII ст. передбачало дві категорії іноземців: тих, які приїхали на тривале, але тимчасове перебування, і тих, котрі переїжджали за викликом уряду або без нього на вічне проживання в Росію. «Тимчасові піддані» (вперше згадані в указі Сенату 1744 року) складали особливу присягу, в якій не брали на себе зобов’язання ніколи не покидати країну. Втім, фактична різниця між двома категоріями була невеликою. По-перше, переважна більшість іноземців усе одно присягала за «генеральною формою». А по-друге, дуже скоро сама ця присяга багато в чому перетворилася на формальність. Принаймні словам «вічне підданство» вже не надавали такого значення, як раніше. Будь-який іноземець, який зобов’язався навіки стати «слухняним рабом», міг безперешкодно покинути країну. Єдине, що вимагалося від того, хто від’їжджав за рубіж, — віддати казні від п’ятої до десятої частини майна, нажитого в Росії.
Зазвичай іноземці вирушали в Росію на запрошення місцевої влади. З часом вони почали відігравати дуже велику роль у суспільному та політичному житті країни. Вони займали найважливіші посади на державній і військовій службі, очолювали академії, школи, гімназії. Як писав В.Ключевський, «німці посипалися на Росію, як горох з розірваного мішка». Апофеозом засилля іноземців у Росії вважаються часи правління Анни Іоаннівни, при якій фактично все в державі вирішували її фаворит Ернст-Йоганн Бірон та Бурхард-Крістоф Мініх і Генріх-Йоганн Остерман, які очолювали, відповідно, Іноземну і Військову колегії.
Але багато хто їхав у Росію за власною ініціативою в надії облаштуватися, вже перебуваючи на місці. Звичайно такі іноземці нічого не добивалися й осідали серед «вільних, гулящих людей» або приєднувалися до караванів колоністів, набраних у Європі. Останнє власті особливо вітали. У XVIII ст. російський уряд зіткнувся з проблемою масової втечі за кордон селян і посадських людей. Тікали від поміщиків, військової служби, релігійних і кримінальних переслідувань. Ще в 1726 році О.Меншиков писав Петру I: «Нашими селянами забезпечимо не тільки Польщу, а й власних лиходіїв».
Щоб зупинити демографічний спад, уряд не тільки прагнув повернути збіглих, пропонуючи звільнити їх на деякий час від податків або переселити на палацові землі, а й усіляко заохочував колонізацію російських земель іноземними поселенцями — шведами, французами, німцями і т.д. У Росії колоністи складали «звичайну про підданство у вірності присягу».
Причому порівняно із селянами вони були в привілейованому становищі. Хоча б тому, що не потрапляли в кріпосну залежність і звільнялися від військової, дорожньої та інших повинностей. Крім того, їм не треба було піклуватися про організацію господарства: вони приїжджали в побудовані спеціально для них будинки-п’ятистінки з усіма необхідними господарськими спорудами.
Колонія не була єдиним місцем, де іноземець, який приїхав у Росію в пошуках кращого життя, міг знайти його. Наприклад, можна було спробувати вийти в люди, займаючись службою при дворі. Саме так учинив Ян Д’Акоста, португальський єврей, який шукав у Росії притулку від інквізиції. У Петербурзі він зумів відзначитися на блазенській службі. Ян Д’Акоста, на прізвисько Самоєдський Король, розважав столичний двір протягом трьох десятиріч, за що йому було подаровано острів у Фінській затоці.
Утім, Самоєдський Король був серед небагатьох авантюристів, які зуміли істотно поліпшити своє життя в Росії. Але що там казати про іноземних блукачів, котрі не мали нічого за душею, якщо навіть ученим, які приїхали на особисте запрошення монарха, в Петербурзі не завжди знаходилося місце.
Три англійські математики, котрі прибули в Москву на імператорське запрошення, виявили, що школу «математичних і навігацьких, тобто морехідних хитромудромистецтв навчання», в якій вони мали викладати, ще не відкрито і на утримання їх поки взяти ніхто не готовий. Минуло кілька місяців, перш ніж школа почала працювати і математики стали одержувати плату. Весь цей час вони були змушені жити у свого співвітчизника Андрія Кречета, котрий служив перекладачем у Посольському приказі. А.Кречет «сподобляв їх усякими потребами, питтям, і людьми, і кіньми, та іншим, крім харчів та одягу».
«Сумнів у легкості надання його всякому охочому»
З поширенням «революційної зарази» в Старому світі влада стала уважніше стежити за тим, хто приїздить до країни. «Вікно в Європу» прикрив Олек-сандр I. У 1819 році вийшов указ, який фактично припинив колонізацію Росії. Видання іноземцям паспортів на колоністське поселення в Росії передбачалося тільки у виняткових випадках.
Іншим своїм указом Олександр I різко урізував права іноземних торговців, заборонивши їм вступати в гільдії, а значить, торгувати нарівні з жителями Росії, не присягнувши на вічне підданство. Отримавши підданство, іноземний купець уже міг вести свою справу без обмежень, але це не означало, що все йтиме як по маслу.
Про те, які труднощі підстерігали іноземного купця в Росії, можна судити за долею британця Пітера Добеля, який у 1812 році за порадою капітана І.Крузенштерна приїхав на Камчатку. Оглянувши місця, він дійшов висновку, що тут можна розгорнути масштабний китовий промисел і торгувати з сусідніми країнами. Щоб отримати дозвіл на організацію справи, П.Добелю довелося їхати через усю Росію в Петербург. Судячи з його спогадів, у столиці від плану були в захопленні. Британцю подарували підданство, за чим відбулося зарахування в купці другої гільдії.
На Камчатку Пітер (Петро Васильович) Добель зміг повернутися тільки в 1818 році. Причому, поки він їхав назад, політика відносно Камчатки зробила крутий поворот: мабуть, вирішивши, що розробку камчатських ресурсів можна здійснити і своїми силами, Олександр I заборонив іноземним кораблям приставати в портах Східного Сибіру. План П.Добеля, таким чином, провалився — йому просто не було кому збувати продукти свого промислу. Єдине, чим він міг займатися, — це заготівлею товарів для казенних суден. Урешті-решт після кількох місяців роботи на Камчатці П.Добеля відправили на службу в генеральному консульстві на Філіппінських островах.
На дорогу в Петербург і залагодження формальностей П.Добель витратив чотири роки. Але через півстоліття його іноземні колеги могли тільки мріяти про таку оперативність. Якщо в XVI—XVII ст. основною умовою вступу в підданство Росії було хрещення, у XVIII ст. — складання присяги, то в другій половині XIX ст. все вирішував час проживання в країні.
У 1864 році в Росії з’явився п’ятирічний прожитковий ценз на отримання підданства. Крім того, для впровадження було потрібне «свідоцтво про спосіб життя» з поліції. Як писав сучасник, «звільнення селян, судова і земська реформи привели до поняття про права, які належать усякому російському підданому незалежно від його стану. Природно, мав виникнути сумнів у можливості й далі надавати його з такою ж легкістю, як раніше, всякому охочому».
До 1917 року система отримання підданства збереглася практично в незмінному вигляді. Зміни були незначними і стосувалися тільки окремих національних груп. Так, у 1899 році вийшов циркуляр департаменту поліції, який дозволив вірменам, котрі втекли з Туреччини, селитися в російських губерніях і одержувати підданство незалежно від терміну проживання в імперії.
Представники інших груп, навпаки, не могли отримати підданства за жодних умов. До таких, зокрема, належали бухарські євреї, які переселялися в Туркестанський край. Положення з управління регіоном, що вийшло наприкінці 1880-х років, ділило євреїв на «тубільних», які проживали на території краю до російського завоювання, та «іноземців», котрі з’явилися тут пізніше. «Тубільні» користувалися такими самими правами, як і решта населення. «Іноземці» не могли купувати нерухомість і могли жити тільки в трьох прикордонних містах. Крім того, протягом п’яти років вони мали покинути імперію. Термін виселення кілька разів продовжували. Врешті-решт у 1910 році євреям дозволили залишитися, але проживати їм можна було тільки в шести прикордонних містах.
«Повинні розглядатися як радянські громадяни»
Стати громадянином СРСР іноземцю спочатку було набагато простіше, ніж увійти в підданство Російської імперії в останні роки її існування. Головною ознакою надійності кандидата вважалося його робітничо-селянське походження. Радвлада охоче, «без жодних утруднювальних формальностей» приймала іноземців, які «проживали в РРФСР для трудових занять» і котрі «належали до робітничого класу або до селянства, яке не користується чужою працею », як це було записано в конституції 1918 року. Натуралізація йшла досить жваво. Наприклад, міськвиконком Саратова в 1918 році за 8 місяців зробив громадянами СРСР 297 іноземців.
У міру розвитку радянської системи управління темпи прийому в громадянство сповільнювалися, а імміграція ставала справою дедалі більшої державної важливості. У конституції СРСР 1924 року право натуралізації було віддано під юрисдикцію ЦВК союзних республік. До 1930 року всі питання, пов’язані з громадянством, були вже виключно у віданні Президії ЦВК СРСР. Кожна справа була на контролі в кількох наркоматах і ВГПУ.
Формально протягом 1920-х років іноземці, котрі бажали стати громадянами СРСР, мали приблизно таку ж можливість для цього, як і в 1918 році. В усякому разі в декреті 1927 року говорилося, що «все прибывшие в СССР в порядке сельскохозяйственной и промышленной иммиграции, реэмигранты из Америки должны административными органами рассматриваться как советские граждане, каковые документы им надлежит выдать». Але скористатися цим законом зарубіжним фермерам з кожним роком було дедалі складніше.
Сільськогосподарська імміграція, і так досить слабка, до кінця 1920-х припинилася зовсім. Фермерський спосіб господарювання докорінно розходився з політикою колективізації. Дуже зменшився приплив промислових фахівців, хоча вони й мали значною мірою забезпечити індустріалізацію країни.
Як і за часів Івана Грозного, зворотної дороги в людей, котрі змінили громадянство, вже не було. Тривалий час не існувало навіть декрету, яким би передбачався вихід з російського (з 1924 року — радянського) громадянства. Винятки робилися тільки для оптантів — уродженців територій, які відійшли від Царської Росії до Литви, Латвії, Польщі, Естонії, але проживали в РРФСР та УРСР. Але і для них існувала серйозна перешкода: правом оптації потрібно було встигнути скористатися для Естонії до 1921 року, для Латвії — до 1922-го,
для Литви і Польщі — до 1923-го. Через бюрократичну тяганину багато хто просто не встигав оформити документи.
Але навіть коли президія ЦВК почала розглядати питання про вихід із громадянства, шанси на успіх для іноземця, який бажав повернути собі колишнє громадянство, були невеликими. У 1930-х роках набагато більшою була ймовірність того, що його оголосять шкідником або шпигуном і відправлять у табори.
З цього погляду показовою є доля італійців, які приїхали в СРСР у 1920-х роках. Одні їхали на Схід, рятуючись від фашистського переслідування, інші горіли бажанням узяти участь у будівництві соціалістичного суспільства, третіх гнала світова економічна криза. Повернутися на батьківщину вдалося тільки одиницям. У 1930-х роках було репресовано більше ніж тисячу італійців. Звичайно вони звинувачувалися в контрреволюційному шпигунстві.
Саме за такою статтею в 1937-му проходив режисер Джино де Маркі, близький друг одного із засновників італійського комуністичного руху Антоніо Грамші. Він приїхав у СРСР у 1921 році, працював на «Мосфільмі». Громадянство прийняв, одружившись із радянською дівчиною. Знайомство з А.Грамші не врятувало де Маркі від розправи: в 1938 році його було розстріляно. Іншого італійця, кухаря Бертаццоні, було репресовано за приготування сиру горгонцола із цвіллю. Його звинуватили у спробі отруїти радянських громадян.
У другій половині 1930-х потік ідеалістів, які шукали в СРСР кращого життя, майже вичерпався. У світі вже знали, яка доля може спіткати іноземців у Країні рад. Якщо і їхали, то від повної безвиході. Так, у 1937 році з Іспанії, де в той час тривала громадянська війна, в СРСР було відправлено тисячі дітей. Після війни радвлада не стала повертати їх на батьківщину, мотивуючи це тим, що в Іспанії панує фашистський режим.
Іспанці росли в дитячих будинках, таборах. Під час війни старші пішли на фронт, інші працювали на заводах. Відпускати «іспанських дітей» додому радянський уряд почав тільки в 1956 році. Але кордон відкривали далеко не для всіх. Невиїзними виявлялися ті, кому вдалося влаштуватися в радянському суспільстві: закінчити інститут, отримати роботу, вступити в КПРС. Альфонсо Гонсалес, який пройшов такий шлях, зміг виїхати тільки в 1986 році, хоча його повернення особисто вимагав іспанський король.
Ще одна велика хвиля еміграції в СРСР — вірменська — відбулася незабаром після війни. У неї була конкретна політична мета. Москва збиралася приєднати до СРСР вірменські території, які відійшли Туреччині 1921 року. На міжнародній конференції в Потсдамі в 1945 році В.Молотов мотивував це тим, що, втративши своїх земель, «вірмени в Радянському Союзі відчувають себе скривдженими».
Нові землі потрібно було кимось заселяти, і в 1946 році РНК СРСР ухвалила рішення «Про заходи з питання повернення зарубіжних вірмен до Радянської Вірменії». Про своє бажання повернутися заявило більше ніж 350 тис. вірмен із 12 країн. Але в 1948 році репатріацію було зупинено: повернути території, що відійшли до Туреччини, так і не вдалося, а для вірмен, які приїхали, вже не вистачало житла і роботи.
Якщо до рядових емігрантів радвлада в різний час ставилася по-різному, то, коли йшлося про помітні фігури або знаних комуністів, у них проблем ні з отриманням громадянства, ні з облаштуванням у СРСР звичайно не виникало. У 1934 році громадянство отримав болгарський комуніст Георгій Димитров. Він керував Комінтерном з 1935-го аж до його розпуску в 1943 році. Громадянство також отримав комуніст Муцуо Хакамада, який утік з Японії під час війни, батько Ірини Хакамади. У СРСР він працював політруком серед військовополонених, які, за словами його сина Сигеки, називали його «сибірським імператором».
Неоднозначність у політиці надання громадянства іноземцям та їх облаштуванні зберігалася аж до розпаду СРСР. Охоче його давали тільки людям, які могли стати корисними владі, наприклад шпигунам. Після війни притулок у СРСР знайшло кілька колишніх співробітників спецслужб США: шифрувальники Бернор Мітчел та Вільям Мартін, агенти Віктор Гамільтон, Едвард Лі Говард... У 1963 році отримав радянське громадянство англієць Кім Філбі з «кембриджської четвірки», завербований спецслужбами СРСР ще в 1929 році.
На гостинний прийом у Радянському Союзі як і раніше могли розраховувати і перебіжчики, котрі їхали з ідейних міркувань. Таких, правда, були одиниці. Одним з останніх ідейних емігрантів став американський лікар Арнольд Локшин, який у 1986 році разом з дружиною попросив політичного притулку в СРСР. За його словами, спецслужби США завербували всіх його родичів і знайомих для стеження за ним, на їхню адресу приходили листи із погрозами.
Особа А.Локшина відкривала перед пропагандистською машиною СРСР широкі можливості, і вона не забула ними скористатися. Подружжя Локшиних дало кілька прес-конференцій, в яких викривала американські спецслужби в політичних переслідуваннях. У 1989 році вийшла книга Локшиних «Безмовний терор: історія політичного переслідування сім’ї в Сполучених Штатах». Кульмінацією стали телемости СРСР — США, які вели Філ Донах’ю і Володимир Познер. На них А.Локшин, як кажуть, з піною біля рота доводив переваги радвлади.
Радянське громадянство Локшиним дати не встигли. У статусі політемігранта Арнольд залишався до 1992 року, поки Борис Єльцин не надав йому російське громадянство. У Росії він деякий час завідував лабораторією Інституту експериментальної діагностики і терапії пухлин. Потім, за однією з версій, повернувся в США, за іншою — виїхав у Північну Корею, а потім на Кубу.
Комментарии
К статье не оставили пока что ни одного комментария. Напишите свой — и будете первым!