К негаторным искам об устранении препятствий в осуществлении права пользования путем выселения из служебного жилья исковая давность не применяется. Такое заключение сделал ВС в постановлении №205/4349/16-ц, текст которого печатает «Закон и Бизнес».
Верховний Суд
Іменем України
Постанова
27 січня 2021 року м.Київ №205/4349/16-ц
Верховний Суд у складі колегії суддів третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого — ВИСОЦЬКОЇ В.С.,
суддів: ГРУШИЦЬКОГО А.І., КАЛАРАША А.А., ПЕТРОВА Є.В. (доповідач), ТКАЧУКА О.С. —
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Особи 1, Особи 2, Особи 3, яка також діє в інтересах неповнолітніх Особи 4 та Особи 5, подану адвокатом Токарєвим В.В., на рішення Ленінського районного суду м.Дніпропетровська від 5.04.2018 та постанову Дніпровського апеляційного суду від 11.06.2019,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У червні 2016 року Особа 1, Особа 2, Особа 3, яка діє також в інтересах неповнолітніх Особи 4 та Особи 5, звернулися до суду з позовом до Особи 6, Особи 7, Особи 8, яка також діє в інтересах неповнолітньої Особи 9, треті особи: 19-й окремий мостовий загін 26 об’єднаного загону Міністерства інфраструктури (військова частина Т0310), управління-служба у справах дітей Ленінської районної у м.Дніпропетровську ради, про усунення перешкод у користуванні жилим приміщенням, виселення та вселення.
Позовна заява мотивована тим, що відповідачі самоправно, без жодних правових підстав, заселились до квартири за Адресою 1 та відмовляються виселятися з неї, унаслідок чого позивачі позбавлені можливості користуватися цією квартирою, незважаючи на те, що Особі 1 та членам його сім’ї у серпні 2000 року видано ордер на цю квартиру, а місце їх постійного проживання зареєстроване саме у ній.
Прийняті заходи керівництвом військової частини щодо звільнення житла результатів не дали.
Ураховуючи зазначене, уточнивши позовні вимоги, позивачі просили зобов’язати Особу 6, Особу 7 (яка також діє в інтересах малолітньої дитини Особи 11, 2009 р.н.) та Особу 8 (яка також діє в інтересах малолітньої дитини Особи 9, 2016 р.н.) усунути перешкоди в користуванні жилим приміщенням — квартирою за Адресою 1 — шляхом допуску до проживання в зазначеній квартирі, передачі ключів від зазначеної квартири позивачам; уселити Особу 1, Особу 2, Особу 3 (яка також діє в інтересах малолітніх Особи 4, 2009 р.н., та Особи 5, 2014 р.н.) у жиле приміщення — квартиру за Адресою 1; виселити відповідачів Особу 6, Особу 7 (яка також діє в інтересах малолітньої Особи 11) та Особу 8 (яка також діє в інтересах малолітньої Особи 9) із зазначеного жилого приміщення, як осіб, які самоправно зайняли зазначене жиле приміщення, без надання їм іншого жилого приміщення.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Ленінського районного суду від 5.04.2018 в задоволенні позову відмовлено на підставі ст.267 Цивільного кодексу.
Рішення суду мотивоване тим, що до суду не було надано доказів, які підтверджували б надання спірній квартирі статусу службового житла у встановленому законом порядку.
Крім того, до суду не надано доказів надання згоди наймодавцем на заселення відповідачів у спірну квартиру, а також письмового договору піднайму спірної квартири, суд дійшов висновку, що відповідачі заселились у спірну квартиру без належних правових підстав, тобто самоправно.
Представник Особи 6 звернувся до суду із заявою, у якій просив суд застосувати наслідки пропуску позивачами трирічного строку позовної давності.
Таким чином, оскільки право на звернення до суду із зазначеним позовом виникло з 2.09.2000, а позивачі звернулись до суду лише 6.06.2016 та поважних причин пропуску такого строку не встановлено, суд дійшов до висновку, що вони подали вказаний позов після спливу трирічного строку позовної давності (ст.267 ЦК).
Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, Особа 1, Особа 2, Особа 3 (яка також діє в інтересах малолітніх Особи 4, Особи 5), посилаючись на порушення норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права, просили скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове про задоволення позовних вимог у повному обсязі.
Постановою Дніпровського АС суду від 11.06.2019 апеляційну скаргу залишено без задоволення, рішення Ленінського райсуду м.Дніпропетровська від 5.04.2018 залишено без змін.
Постанова мотивована тим, що з цим позовом позивачі звернулись до суду лише 6.06.2016, враховуючи, що відповідачами до постановлення оскаржуваного рішення до місцевого суду подано заяву про застосування позовної давності суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для відмови в задоволенні позовних вимог у повному обсязі, у зв’язку з пропуском позивачами без поважних причин трирічного строку позовної давності.
Доводи позивачів про те, що вони зареєстровані у спірній квартирі як особи, що проживають, не спростовують правильність висновку суду про порушення позовної давності без поважних причин. Адже у спірну квартиру позивачі не вселялись та ніколи в ній не проживали, фактично проживають за іншою адресою, що визнано у судовому засіданні; самий лише факт реєстрації у спірній квартирі не свідчить про переривання перебігу строку позовної давності за позовом, що заявлений у цій справі.
Крім того, ордер на жиле приміщення є лише підставою для вселення у відповідне житлове приміщення, тоді як право користування житловим приміщенням виникає на підставі договору найму, який укладається в письмовій формі на підставі ордера. Однак з позивачами договір найму спірного житлового приміщення не укладався, що визнано відповідачами, позивачами та представником військової частини.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У серпні 2019 року Особа 1, Особа 2, Особа 3 через адвоката Токарєва В.В. звернулися до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Ленінського райсуду м.Дніпропетровська від 5.04.2018 та постанову Дніпровського АС від 11.06.2019, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані рішення та ухвалити нове про задоволення позовних вимог <…>.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційну скаргу мотивовано тим, що судами першої та апеляційної інстанцій ухвалено необґрунтоване та незаконне рішення, яке повністю суперечить обставинам справи, встановлених в судовому засіданні, та наданих сторонами доказам, а також не відповідає вимогам законодавства України, в результаті чого права позивачів на користування житловим приміщенням, яке вони отримали на законних підставах, залишилися порушеними, а також гарантоване Конституцією право на житло залишилося невизначеним. При цьому, відповідачі продовжують незаконно без будь-яких підстав утримувати та користуватися житловим приміщенням, яке зайняли самоправно.
Особа 1 неодноразово звертався до службових осіб 19-го окремого мостового загону 26 об’єднаного загону Мінінфраструктури (військова частина Т0310), до поліції та безпосередньо до Особи 6 з вимогою щодо звільнення останнім та членами його сім’ї спірної квартири, на підтвердження чого до матеріалів справи долучено копії листів та висновку від 22.01.2013, 14.04.2016, 25.04.2016, 26.05.2016, 27.05.2016.
Крім того, судом першої інстанції не була розглянута подана позивачами заява про поновлення строку звернення до суду, що є порушенням норм процесуального права.
Заявники вказують, що відповідачі навмисно та в протиправний спосіб, позбавили позивачів та малолітніх дітей позивача права на користування зазначеною квартирою, порушили право на недоторканність житла позивачів та малолітніх дітей позивача, чим грубо порушили особисті немайнові права позивачів, що є неприпустимим та потребує захисту в судовому порядку.
Відзиву на касаційну скаргу до ВС від інших учасників справи не надходило.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Власником будинку за Адресою 2 є держава в особі Мінінфраструктури; тип будинку — житловий будинок 19-го окремого мостового загону 26-го об’єднаного загону Державної спеціальної служби транспорту, відповідно до витягу про державну реєстрацію.
22.08.2000 Особі 1 та членам його сім’ї — дружині Особі 2, дочці Особі 12, сину Особі 13 було видано ордер №000120 на квартиру за Адресою 1.
На зазначеному ордері міститься рукописний напис «службовий», однак суд встановив, що вказаній квартирі, у передбаченому законодавством порядку, статус службового житлового приміщення не надавався.
Згідно з листом Ленінської районної у м.Дніпропетровську ради від 12.06.2009 №1/16-279 повідомлено, зокрема, що житловим приміщенням у військовому містечку №86 в/ч Т0310 статус службових рішеннями виконавчого комітету ради не надавався.
У Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно інформація щодо права на спірну квартиру немає.
Також суд встановив, що позивачі у спірну квартиру не вселялись та ніколи в ній не проживали, однак 31.08.2000 Особа 1, Особа 2, Особа 3 зареєстрували своє місце проживання за Адресою 1, що підтверджується копіями паспортів Особи 1, Особи 2, довідкою від 23.03.2016. Згідно з вказаною довідкою у спірній квартирі, окрім зазначених осіб, зареєстровані малолітні діти Особи 3 — Особа 4, 2009 р.н., Особа 5, 2014 р.н.
З часу видачі позивачам ордера та дотепер у спірній квартирі фактично проживають Особа 6 із дружиною Особою 7 та донькою Особою 14; з 2016 року у спірній квартирі також проживає донька Особи 14 — Особа 9, 2016 р.н. Відповідачі відмовляються звільняти займану квартиру у добровільному порядку, що визнається сторонами, підтверджується письмовими матеріалами справи. В спірній квартирі також проживає без реєстрації Особа 11, яка до участі у справі не залучалась.
Згідно з довідкою в/ч від 23.11.2016 Особа 6 здійснює оплату комунальних послуг у спірній квартирі з травня 2000 року по час видачі довідки. З Особою 11, у зв’язку з користуванням спірною квартирою, були укладені договори про користування електричною енергією від 11.09.2000, від 7.09.2002, відкритий відповідний особовий рахунок.
Відповідачі Особа 6, Особа 7 заселились до спірної квартири у травні 2000 року на підставі усної домовленості з попереднім квартиронаймачем Особою 16, який фактично проживав за іншою адресою <…>.
Мотивувальна частина
Мотиви, з яких виходить ВC, та застосовані норми права
Європейський суд з прав людини вказав, що інститут позовної давності є спільною рисою правових систем держав-учасниць і має на меті гарантувати: юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що які відбули у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу (рішення від 22.10.96 у справі «Stubbings and others v. The United Kingdom», п.51; від 29.01.2013 у справі «Zolotas v. Greece (№2), п.43).
Згідно зі статтею 256 ЦК позовна давність — це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч.4 ст.267 ЦК). Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну.
За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч.1 ст.261 ЦК).
Початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.
Позовна давність — це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (ст.256 ЦК).
Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (ст.387 ЦК) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпоряджання майном (ст.391 ЦК). Вказані способи захисту можуть бути реалізовані шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно.
Указані приписи про застосування строку позовної давності поширюються, зокрема, на позови про витребування майна з чужого незаконного володіння. Натомість, до позовів про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном позовна давність не застосовується, оскільки негаторний позов може бути пред’явлений позивачем доти, поки існує відповідне правопорушення.
Для вирішення питання про те, чи міг суд застосувати до спірних правовідносин позовну давність, необхідно з’ясувати, до якого різновиду позовів — віндикаційного чи негаторного — належить позов про виселення особи зі службового житла.
Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.
Негаторний позов — це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов’язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов’язані з позбавленням його володіння майном.
Визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є наявність або відсутність в особи права володіння майном на момент звернення з позовом до суду.
У постанові Великої палати ВС від 4.07.2018 у справі №653/1096/16-ц зроблено висновок про те, що з моменту, коли перестали існувати правові підстави для користування службовим житлом, особа, якій воно було надане, володіє ним незаконно, і власник має право вимагати усунення перешкод у користуванні та розпорядженні таким майном шляхом виселення. Отже, позов про виселення є негаторним.
Поки особа є власником нерухомого майна, вона не може бути обмежена у праві звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження цим майном, зокрема і шляхом виселення. А тому негаторний позов може бути пред’явлений упродовж всього часу тривання відповідного правопорушення.
З огляду на зазначене суди помилково відмовили у задоволенні позовних вимог у цій справі у зв’язку з пропуском позивачем трирічного строку позовної давності.
Також суди в своїх рішеннях зазначали, що позовні вимоги є обґрунтованими, однак залишили поза увагою дослідження позовних вимог та не надали належної оцінки зібраним у справі доказам.
У позовній заяві позивач посилався на те, що в зазначеному житловому приміщенні без законних на те підстав проживають відповідачі, які відмовляються добровільно звільнити безпідставно займане житлове приміщення, на яке позивачем отримано ордер.
Згідно зі ст.58 Житлового кодексу УРСР на підставі рішення про надання жилого приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду виконавчий комітет районної, міської, районної в місті, селищної, сільської Ради народних депутатів видає громадянинові ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення. Ордер може бути видано лише на вільне жиле приміщення. Форма ордера встановлюється Радою Міністрів УРСР. Видача ордерів на жилі приміщення у військових містечках провадиться в порядку, передбаченому законодавством Союзу СРСР.
Статтею 118 ЖК УРСР встановлено, що службові житлові приміщення призначаються для заселення громадянами, які у зв’язку з характером їх трудових відносин повинні проживати за місцем роботи або поблизу від нього. Жиле приміщення включається до числа службових рішенням виконавчого комітету районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів. Під службові жилі приміщення виділяються, як правило, окремі квартири.
Як встановлено судами та відомо з матеріалів справи, що 22.08.2000 командиром військової частини Особі 1 та членам його сім’ї видано ордер №000120 на квартиру за Адресою 1. Однак, суди не перевірили чи була вільною квартира, тобто чи були законні підстави для видачі ордеру Особі 1 та членам його сім’ї, оскільки відповідно до ч.2 ст.58 ЖК УРСР, ордер може бути видано лише на вільне жиле приміщення.
Статтею 122 ЖК УРСР визначено, що єдиною підставою для вселення у надане службове жиле приміщення є спеціальний ордер, який видає виконавчий комітет районної, міської, районної в місті ради народних депутатів на підставі рішення про надання службового жилого приміщення. Однак з вказаного ордера вбачається, що він виданий за підписом командира військової частини та дійсний протягом 10 днів. Таким чином, суди не встановили, на якій підставі ордер видано командиром військової частини та чи здійснено вселення до спірного житла протягом встановленого строку дії ордера.
Відповідно до ст.41 Конституції кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності є непорушним.
Право власності — це сукупність правових норм, які регулюють відносини, пов’язані з володінням, користуванням і розпорядженням власником належним йому майном на свій розсуд і у своїх інтересах, усуненням усіх третіх осіб від протиправного втручання у сферу його володіння цим майном, а також обов’язки власника не порушувати прав та законних інтересів інших осіб.
Згідно з ч.1 ст.317 ЦК власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Частиною 1 ст.319 ЦК передбачено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
За положенням ч.1 ст.321 ЦК право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Статтею 326 ЦК передбачено, що у державній власності є майно, у тому числі кошти, яке належить державі Україна. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб’єктами.
У ч.2 ст.14 закону «Про Збройні Сили України» закріплено, що майно, закріплене за військовими частинами, військовими навчальними закладами, установами та організаціями ЗСУ, є державною власністю, належать їм на праві оперативного управління.
Відповідно до ст.391 ЦК власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
За змістом ч.1 ст.16 ЦК кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Тлумачення наведених норм цивільного законодавства дає підстави для висновку про те, що в разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження майном, що перебуває у державній власності, організація, що здійснює право власності від імені та в інтересах держави, має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі звернутися до суду за захистом свого майнового права, зокрема з позовом про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні власністю шляхом виселення.
У справі, що переглядається, встановлено, що власником будинку за Адресою 2 є держава в особі Міністерства інфраструктури; тип будинку — житловий будинок 19-го окремого мостового загону 26-го об’єднаного загону Державної спеціальної служби транспорту, відповідно до витягу про державну реєстрацію. Однак до суду з позовом про усунення перешкод у користуванні жилим приміщенням, виселення та вселення звернулись особи, які вважали, що порушено їх право користування спірним житлом, оскільки їм видано ордер на квартиру та зареєстровано там їх місце проживання.
Однак суди не встановили чи належало право на звернення до суду Особі 1 та членам його сім'ї, чи державі в особі Міністерства інфраструктури.
Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення ст.400 Цивільного процесуального кодексу.
При новому розгляді судом першої інстанції має дати оцінку всім вимогам позовної заяви, у тому числі щодо виселення <...>.
Керуючись стст.400, 411 (у редакції, чинній станом на 7.02.2020), 416 ЦПК, Верховний Суд
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу Особи 1, Особи 2, Особи 3, яка також діє в інтересах неповнолітніх Особи 4 та Особи 5, подану адвокатом Токарєвим В.В., задовольнити частково.
Рішення Ленінського районного суду м.Дніпропетровська від 5.04.2018 та постанову Дніпровського апеляційного суду від 11.06.2019 скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Материалы по теме
Комментарии
К статье не оставили пока что ни одного комментария. Напишите свой — и будете первым!