Ответственность за злоупотребление процессуальными правами согласно проектам новых кодексов
По проекту закона №6232, которым предлагается изложить в новых редакциях Хозяйственный, Гражданский процессуальные кодексы и Кодекс административного судопроизводства, рассмотрение дел предлагается сделать более унифицированным, но со своими особенностями. В частности, на законодательном уровне закрепляется принцип недопустимости злоупотребления процессуальными правами.
У діючому законодавстві цей принцип опосередковано виводився з норми про добросовісне виконання сторонами своїх зобов’язань. Законодавчого визначення самого поняття «зловживання процесуальними правами» проектом закону не передбачається, проте в кожному з процесуальних кодексів прописується перелік дій, які залежно від обставин суд може визнати зловживанням процесуальними правами (ч. 2 ст. 44 ГПК, ч. 6 ст. 40 ЦПК, ч. 5 ст. 39 КАС). Окрім того вказано, що зловживанням процесуальними правами є дії, які суперечать завданню господарського (цивільного, адміністративного) судочинства, тобто направлені не на справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення спорів, метою якого є ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Із зазначеного можна зробити висновок, що наведений перелік дій не є вичерпний, і в кожному конкретному випадку суд має оцінювати дії сторін та інших учасників процесу на предмет їх відповідності завданням судочинства.
У вказаних статтях запропонованих редакцій процесуальних кодексів йдеться лише про дії, які можна розцінювати як зловживання процесуальними правами. Хоча в практичній діяльності сторони та й інші учасники судового процесу можуть зловживати процесуальними правами і ухиляючись від здійснення певних дій, тобто здійснювати зловживання у формі бездіяльності. Так, аналізуючи проект закону, до бездіяльності сторін чи третіх осіб, яка може бути розцінена як зловживання, є неявка в судове засідання, неподання доказів, витребуваних судом та ін.
Але найбільша дискусія серед юристів практиків розвинулась щодо визначення зловживанням процесуальним правом подання безпідставного позову, подання позову, який має очевидно штучний характер, а також щодо подання завідомо безпідставного відводу. Так, з одного боку, такі норми можуть суперечити гарантованому ст. 55 Конституції праву на судовий захист та ст. 6 конвенції, яка визначає право на суд. Проте, Європейський суд з прав людини, практика якого, в силу вимог ст. 17 закону «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», є обов’язковою для застосування, у своїх рішеннях неодноразово зазначав, що «право на суд» та право на доступ не є абсолютними. Права можуть бути обмежені, але лише таким способом та до такої міри, що не порушують зміст цих прав (п.59 рішення «Де Жуфр де ла Прадель проти Франції», п.28 рішення «Станєв проти Болгарії та ін.»). Тобто, реалізація права на суд однією із сторін спору має відбуватись таким чином, щоб не порушувати права іншої сторони.
Аналіз положень запропонованих проектів процесуальних кодексів дає можливість виокремити такі заходи відповідальності до осіб, які зловживають процесуальними правами:
повернення скарги, заяви, клопотання, якщо такі визнані зловживанням процесуальним правом;
забезпечення судових витрат, тобто внесення сторонами на депозитний рахунок суду попередньо визначену суму судових витрат у випадку, якщо позов має ознаки завідомо безпідставного або інші ознаки зловживання правом на позов;
покладення на сторону, яка зловживає процесуальними правами, судові витрати повністю або частково незалежно від результатів вирішення спору;
застосування заходів процесуального примусу у вигляді: попередження; видалення із залу судового засідання; тимчасового вилучення доказів для дослідження судом; штрафу;
винесення окремої ухвали.
Досить цікавим але невиправданим, є застосування такої «санкції» чи міри відповідальності як повернення заяви (зі змісту норми можна зробити висновок, що мова йде і про позовну заяву). Так кожен із запропонованих проектів процесуальних кодексів містить норму про те, що якщо подання скарги, заяви, клопотання визнається зловживанням процесуальними правами, суд з урахуванням обставин справи має право залишити без розгляду або повернути скаргу, заяву, клопотання.
Разом із тим, з точки зору реалізації мети застосування відповідальності, то ані повернення позовної заяви (як приклад), ані залишення її без розгляду не забезпечить превентивної, попереджувальної або ж виховної функцій таких заходів. Адже повернення і залишення без розгляду заяви не позбавляють особу права повторного її подання.
Окрім того, проектами кодексів передбачено норми, де наведений вичерпний перелік підстав для повернення позовної заяви (ч. 5 ст. 175 ГПК, ст. 186 ЦПК, ст. 169 КАС) і у відповідному переліку відсутня така підстава для повернення позовної заяви як визнання позову безпідставним та таким, що є зловживанням правом.
Також питання виникає щодо порядку визнання позовних заяв, скарг завідомо безпідставними або ж такими, що мають штучний характер. Адже по-перше, немає критеріїв, за наявності яких суд міг би визнавати їх зловживанням. По-друге, для того щоб надати оцінку процесуальному документу суд має дослідити матеріали в сукупності та оцінити докази, а така можливість на стадії прийняття позовної заяви та відкрити/порушення провадження у справі у суду відсутня, оскільки суд здійснює оцінку доказів виключно в нарадчій кімнаті. Тому, яким чином дане положення буде втілюватись в життя не зрозуміло.
Натомість, зважаючи на оціночний та суб’єктивний характер таких понять як «завідомо безпідставний позов», «очевидно штучний характер», надання права на повернення позовної чи залишення без розгляду таких позовів може призвести до зловживань з боку судів, і, що ще гірше, може слугувати підґрунтям для корупційної складової.
Ще однією новелою, яка передбачена проектом №6232, є тимчасове вилучення цих доказів державним виконавцем для дослідження судом у разі неподання письмових, речових чи електронних доказів, що витребувані судом, про що суд виносить ухвалу. Таке повноваження також можна розцінювати двояко, адже з одного боку спрямоване на з’ясування всіх обставин справи і для усунення можливостей зловживання процесуальними правами. Разом із тим, кожен із процесуальних кодексів однією із засад судочинства визначає принцип диспозитивності, який дає можливість стороні на власний розсуд визначати, які докази варто подавати до суду для підтвердження своїх вимог чи спростування позиції іншої сторони, і таке право дозволяє сторонам на власний розсуд розробляти свою тактику по веденню справи.
Окрім того, проект №6232 передбачає, що тимчасове вилучення доказів оформлюється судом у вигляді ухвали, яка є виконавчим документом. Проте, наслідком застосування такого засобу примусу може бути (тобто це є правом суду) зупинення провадження у справі (п.6 ч.1 ст. 229 ГПК; п.9 ч.1 ст. 253 ЦПК; п.10 ч.1 ст.236 КАС), що може послугувати затягуванням судового процесу. Не передбачається також можливості оскарження такої ухвали ані в нормах, що визначають тимчасове вилучення доказів, ані норми, що наводять перелік ухвал, які підлягають апеляційному оскарженню окремо від рішення.
Накладення штрафу може бути ще одним наслідком зловживання процесуальними правами стороною чи іншим учасником провадження, що оформляється ухвалою суду, яка, на відміну від попередньо описаної, підлягає оскарженню. Такий вид відповідальності може вважатися найефективнішим, адже при правильному застосуванні даної норми, може забезпечити попередження зловживанням правами у майбутньому. Проте, і тут є неточності та недоліки, оскільки, по-перше, не зрозуміло чому законодавець передбачає можливість стягнення штрафу як з учасника провадження, так і з його представника, по-друге, не визначено порядок виконання такої ухвали та чи зупиняє оскарження ухвали її виконання.
Ще одним заходом відповідальності є винесення окремої ухвали. Даний інститут не є новим для вітчизняного судового процесу судів усіх юрисдикцій, у свою чергу у нових процесуальних кодексах наводяться додаткові підстави для винесення такого процесуального документа. Так, передбачається, що суд може постановити окрему ухвалу у випадку зловживання процесуальними правами адвокатом. На нашу думку, така міра відповідальності для адвоката не є раціональною, оскільки віднесення тієї чи іншої дії/бездіяльності до зловживання є досить суб’єктивним, і оцінюється, відповідно до запропонованих редакцій кодексів, суддею на власний розсуд, а наслідки винесення окремої ухвали на адвоката можуть перевищувати можливу завдану таким зловживанням шкоду процесу розгляду справи, якщо така шкода взагалі буде.
Законопроект не виключає можливості після накладення одного виду стягнення на особу, що зловживає правами, застосування ще й іншого. Наприклад, після тимчасового вилучення доказів, накладення штрафу або ж винесення окремої ухвали.
Підсумовуючи можна сказати, що визначення на законодавчому рівні питань зловживання процесуальними правами хоча і містить численні неузгодженості, є позитивним кроком на шляху удосконалення процесу здійснення судочинства. Адже на даний час ці питання фактично фігурують тільки на рівні роз’яснень судів вищих інстанцій, які не є обов’язковими для застосування. Тому така законодавча регламентація даних питань зможе забезпечити: дисципліну учасників процесу, тобто добросовісне користування ними свої правами та обов’язками; дотримання строків розгляду справи та права особи на своєчасний розгляд справи та відновити порушене право; надасть можливість суддям законно впливами на поведінку учасників судового процесу для зменшення створенням перешкод в процесі розгляду справи. Звичайно, ефективність нормативно-правового акта може бути перевірена лише шляхом практичного його застосування. Окрім того, зважаючи на специфіку поставленого питання, неузгодженості потребуватимуть роз’яснення судами касаційної інстанції, або ж усунення прогалин шляхом подальшого внесення змін до закону, якщо даний проект буде прийнятий.
Комментарии
К статье не оставили пока что ни одного комментария. Напишите свой — и будете первым!