Проблемные аспекты момента возникновения гражданско-правовых обязательств по договору займа
Договор займа довольно распространен в современном мире. Его возникновение еще во времена Рима (mutuum) и сохранение в украинском законодательстве в настоящее время свидетельствует об эффективности института. В то же время, в процессе реализации соответствующих отношений на практике появляются спорные вопросы, одним из которых является определение момента возникновения обязательств.
Істотні умови
Позикові відносини розглядаються як різновид цивільно-правових грошових зобов’язань, що виникають на підставі відповідного договору або оформлюються іншими правовими формами кредитних відносин, які зумовлюють виникнення позикових зобов’язань.
Відповідно до ст.1046 Цивільного кодексу за договором позики одна сторона передає у власність іншій кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.
За загальним правилом, договір вважається укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди щодо всіх істотних умов. Зокрема, про це свідчить положення ч.1 ст.638 ЦК.
Теорія договірного права виходить з того, що істотною умовою договору позики є його предмет, яким можуть бути гроші або інші речі, визначені родовими ознаками. Причому позичальник, отримавши кошти, зобов’язаний повернути таку саму суму або рівну кількість речей того самого роду такої самої якості. Тобто в договорі позики не можна передбачити повернення замість грошей інших речей і навпаки, оскільки в такому разі матимуть місце правовідносини купівлі-продажу.
Підписане не означає виконане
Момент виникнення права власності на предмет договору позики залежить від того, що саме передається позичальникові. Право власності на готівку виникає в момент її фактичного передання. В разі безготівкових розрахунків воно настає з моменту надходження коштів на рахунок позичальника. Якщо предметом є речі, право власності виникає в момент фактичного передання.
Саме тому ч.2 ст.1046 ЦК установлює, що договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Це відповідає правовій природі реального договору, що прямо передбачено у ч.2 ст.640 ЦК.
Так, відповідно до цієї правової норми для укладення договору необхідні передання майна або вчинення іншої дії, яка свідчить про перехід права власності на річ. При цьому договір є укладеним із часу передання майна або вчинення певної дії. Отже, договір позики є реальним з усіма притаманними таким договорам речовими ознаками. Звідси висновок: права і обов’язки сторін за договором позики не можуть виникнути до моменту реального його виконання, тобто до часу передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом виключно факту укладення договору, а не передання грошей позичальнику.
Форма договору позики регламентована ст.1047 ЦК, відповідно до ч.1 якої договір укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у 10 разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, — незалежно від суми.
Також згідно із ч.2 цієї статті на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути надана розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Судова практика
Цієї позиції дотримується судова практика. Так, у рішенні Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20.05.2013 у справі №6-43423св12 суд на підставі положень ст.1046 і ч.2 ст.1047 ЦК дійшов висновку, що, оскільки в спірному договорі позики зазначено факт отримання позичальником грошей у момент укладення договору, він є укладеним.
В ухвалі ВСС від 10.12.2014 у справі №6-32382св14 суд на підставі тих самих норм установив: оскільки в розписці не вказані підстави отримання коштів та зобов’язання щодо їх повернення, сам факт написання розписки не може свідчити, що між сторонами укладено договір позики.
В іншій справі (№6-27160св14) ВСС зазначив таке: «…розписка як документ, що підтверджує боргове зобов’язання, має містити умови отримання позичальником певної грошової суми саме в борг із зобов’язанням її повернення та дату отримання коштів».
Нарешті, в постанові Верховного Суду України від 2.07.2014 у справі №6-79цс14ВСУ, правові позиції якого мають ураховувати інші суди, йдеться про те, що відповідно до згаданих норм договір позики за юридичною природою є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника або інший письмовий документ, незалежно від його найменування, з якого дійсно вбачається як сам факт отримання в борг (тобто із зобов’язанням повернення) певної грошової суми, так і дата її отримання.
Такий, по суті, висновок ВСУ підтвердив і у справі №6-1967цс15. За результатами розгляду спору 11.11.2015 він сформулював правову позицію, відповідно до якої на підтвердження укладення договору позики та його умов згідно із ч.2 ст.1047 ЦК може бути надана розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. У розписці повинні вказуватись умови отримання грошей, зобов’язання щодо їх повернення й дата отримання.
Найвищим судом у системі судоустрою встановлено, що за своєю суттю розписка про отримання в борг коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики й підтверджує як його укладення, так і умови договору, а також засвідчує отримання боржником від кредитора певної грошової суми.
Позиція палати ВСУ
Аналогічну позицію (з урахуванням думки вчених, які беруть участь у роботі науково-консультативної ради при ВСУ) висловила Судова палата в цивільних справах ВСУ під час розгляду справи №6-1103цс16. У рішенні зазначено: суд першої інстанції, встановивши, що належних та допустимих доказів на підтвердження факту укладення договору позики сторони не надали, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для стягнення з відповідача спірних коштів.
12.11.2014 судова палата під час розгляду справи №6-166цс14 визначила: «Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив із того, що правовідносини сторін за своєю юридичною природою не є позиковими, оскільки не доведено факту отримання коштів за розпискою в позику, тобто у власність, як це передбачено ст.1046 ЦК».
Таким чином, застосовуючи положення згаданих статей, суди вищих інстанцій (із чим погоджуються представники вітчизняної цивілістичної думки) вважають, що письмове застереження, яке складено окремо чи міститься в тексті договору, про завершену дію щодо передання коштів позичальнику не тільки засвідчує факт такого передання, а і є моментом виникнення зобов’язання за реальним договором позики.
«Конфлікт» норм
Друге питання, яке вважаємо за необхідне порушити: співвідношення застосування деяких правових норм ЦК. Зокрема, мова їде про положення стст.639 та 1046 кодексу.
Так, учасники цивільних правовідносин не обмежені в можливості реалізації свого права на посвідчення цивільно-правового договору нотаріально. Ця логіка простежується в положеннях стст.205, 209 ЦК. Зокрема, в них сказано, що сторони договору мають право вільно обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, установлених законом, або за домовленістю сторін. При цьому на вимогу фізичної або юридичної особи будь-який правочин з її участю може бути нотаріально посвідчений.
Відповідно до ст.54 закону «Про нотаріат» нотаріальному посвідченню підлягають правочини, щодо яких законодавством установлено обов’язкову нотаріальну форму, а за бажанням сторін — будь-які інші правочини (в тому числі будь-які договори).
Тобто договір позики може бути нотаріально посвідчений. У нотаріальній практиці такі випадки непоодинокі. Але відповідно до ч.4 ст.639 ЦК, якщо сторони домовилися про нотаріальне посвідчення договору, стосовно якого законом цього не вимагається, такий договір є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення.
Отже, виникає питання щодо застосування положень ч.4 ст.639, ч.1 ст.1046 ЦК, які містять законодавчо закріплені суперечності з приводу моменту виникнення зобов’язання за договором, а саме — підтвердження факту укладення договору позики моментом реального передання грошей або нотаріального посвідчення правочину.
Крапки поставить теорія
На жаль, судова практика не дає відповіді на це складне запитання. Дилема криється в специфічності цієї договірної конструкції та колізії між правовими нормами, які мають однакову юридичну силу. За допомогою теорії права ми спробуємо вирішити це питання самотужки.
Колізії в праві становлять суттєву проблему для правового регулювання суспільних відносин усіх видів, а не тільки цивільно-правових. Їх усунення досягається виконанням певних правил. Одне з них полягає в дотриманні співвідношення загальних і спеціальних правових норм у межах актів законодавства, які мають рівну юридичну силу.
В цивілістичній доктрині в Україні загальними нормами права зазвичай визнаються норми, які застосовуються до всіх або більшості інститутів галузі, а спеціальні норми належать до окремих інститутів. При цьому загальні норми права поширюють свою дію на певний рід відносин, у той час як спеціальні — на вид правових відносин у межах роду з метою конкретизації правового регулювання з урахуванням специфіки такого виду соціальних зв’язків.
Тож правило про співвідношення загальних і спеціальних норм визначає таке: під час їх застосування до однакових фактичних обставин необхідно брати до уваги, що спеціальний закон скасовує дію загального. При цьому спеціальні норми уточнюють загальні, а загальні встановлюють засади та основоположний напрям спеціального регулювання.
Статті 639 і 640 ЦК містяться в розд.ІІ «Загальні положення про договір» і є загальними нормами цивільного законодавства. Вони мають загальні положення щодо форми договорів і моменту їх укладення. При цьому ч.2 ст.640 кодексу поширює свою дію тільки на реальні договори, тобто ті, що пов’язують момент їх укладення з фактом передання певної речі. Таким договором, як зазначалося, є договір позики.
Правове регулювання особливостей укладення цих договорів, включаючи положення про їх форму, зміст та момент укладення, передбачено в §1 «Позика» гл.71 «Позика. Кредит. Банківський вклад» розд.ІІІ «Окремі види зобов’язань» ЦК. Звідси висновок: ст.1046 є спеціальною правовою нормою щодо стст.639 та 640.
Кошти мають значення
Застосовуючи правило співвідношення загальних і спеціальних норм цивільного законодавства, маємо розуміти, що правові норми про позику підлягають пріоритетному застосуванню порівняно з нормами, які містять загальні положення про цивільно-правові зобов’язання. В частині, що не суперечить спеціальному законодавству, до позикових відносин застосовуються загальні положення про виконання зобов’язань.
Отже, приписи ч.4 ст.639 ЦК щодо форми договору не є домінуючими і такими, що мають вищу силу, ніж норми ч.2 ст.640 та ст.1046 стосовно моменту укладення договору позики (моменту передання коштів).
Таким чином, системне доктринальне тлумачення згаданих статей ЦК свідчить про таке: нотаріально посвідчений договір позики слід вважати укладеним лише у випадку, якщо такий договір містить застереження про фактично завершене передання грошей (речей) позичальнику. За відсутності такого застереження або іншого факту реального передання коштів позичальнику позикодавцем нотаріальне посвідчення цього правочину не свідчить про його укладення сторонами.
Материалы по теме
Комментарии
К статье не оставили пока что ни одного комментария. Напишите свой — и будете первым!