Неимущественная собственность

С какими проблемами сталкиваются субъекты хозяйствования во время защиты авторских прав

При установлении субъектов отношений и сторон по делам интеллектуальной собственности часто возникают трудности, поскольку к судам по большей части обращаются организации коллективного управления авторскими правами. Также возникают вопросы относительно определения юрисдикции дел, поскольку такие организации, хоть и являются юридическими лицами, обращаются от имени владельцев авторских прав — физических лиц.

Визначення підвідомчості

Так, постановою Верховного Суду України від 16.06.2015 (справа №21-227а15) скасовано всі попередні рішення та закрито провадження. Це мотивовано тим, що позивач заявляв вимоги про скасування реєстрації знака за результатами кваліфікаційної експертизи заявки на знак для товарів і послуг і визнання недійсним та скасування свідоцтва на знак для товарів і послуг. Однак спір стосувався права власності на товарний знак, тобто цивільного права. Отже, суди дійшли помилкового висновку щодо його вирішення в порядку адміністративного судочинства.

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах ВСУ дійшла висновку, що в разі прийняття суб’єктом владних повноважень рішення про реєстрацію знака для товарів і послуг та наступного отримання свідоцтва на цей знак подальше оспорювання права власності на знак має вирішуватися в порядку цивільної (господарської) юрисдикції, оскільки виникає спір про цивільне право.

Така практика збігається з позицією, визначеною в ч.4 постанови Пленуму ВСУ «Про застосування судами норм законодавства у справах про захист авторського права і суміжних прав» від 4.06.2010 №5. У ній зазначено, що згідно з стст.177, 424 Цивільного кодексу майнові права, результати інтелектуальної, творчої діяльності належать до об’єктів цивільних прав, а за ст.178 ЦК вони є оборотоздатними.

Реєстрацію права на об’єкти інтелектуальної власності відповідно до вимог чинного законодавства здійснює державний департамент інтелектуальної власності Міністерства освіти і науки. Проте необхідно враховувати, що авторське право на твір виникає внаслідок створення останнього. Тому для виникнення та здійснення авторського права не вимагається реєстрація права на твір чи будь-яке інше спеціальне його оформлення, а також виконання будь-яких інших формальностей. Реєстрація може проводитися на вимогу суб’єкта авторського права, але вона не має правовстановчого характеру.

У зв’язку із цим у спорах, що виникають у сфері використання об’єктів авторського та суміжних прав, здійснюється захист цивільних прав та інтересів суб’єктів, а не вирішуються питання про порушення у сфері публічно-правових відносин. Тому такі спори не підлягають розгляду адміністративними судами, незалежно від того, що відповідачем може виступати департамент як суб’єкт владних повноважень, оскільки характер спору є цивільним.

Відповідно до ст.45 закону «Про авторське право і суміжні права» від 23.12.93 №3792-ХІІ суб’єкти авторського права та суміжних прав можуть управляти своїми правами: особисто, через повіреного, через організацію колективного управління. Згідно з пп.«г» ч.1 ст.49 цього акта організації колективного управління повинні від імені суб’єктів авторського права і (або) суміжних прав і на основі одержаних від них повноважень «звертатися до суду за захистом прав суб’єктів авторського права і (або) суміжних прав відповідно до статутних повноважень та доручення цих суб’єктів». Окреме доручення для представництва в суді не є обов’язковим.

Разом з тим така організація, пред’явивши позов, не є позивачем, оскільки звертається до суду в порядку, передбаченому ст.45 Цивільного процесуального кодексу, за захистом прав суб’єктів авторського й суміжних прав, а не своїх. Позивачем у таких випадках буде суб’єкт авторського права або суміжних прав, на захист інтересів якого звернулася організація.

Якщо організація колективного управління звертається за захистом прав фізичних осіб, такий спір розглядається в порядку цивільного судочинства. Якщо юридичних осіб — у порядку господарського.

Розрахунок розміру компенсації

Постановою ВСУ від 11.11.2015 скасовано всі попередні рішення у справі №3-994гс15, а її саму направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. Суди помилково частково задовольнили позовні вимоги про стягнення компенсації за порушення виключних майнових авторських прав у розмірі 10 мінімальних заробітних плат, оскільки, як заявляв позивач, було встановлено, що відповідач порушив майнові авторські права стосовно двох пісень, які лунали в кафе останнього.

Використання твору без дозволу уповноваженої особи та без сплати авторської винагороди є порушенням авторського права (п.«а» ст.50 закону №3792-XII). Згідно з п.«в» абз.2 ч.1 цього акта при порушенні будь-якою особою авторського права і суміжних прав, передбачених ст.50, суб’єкти авторського права (й особи, які представляють їхні інтереси) мають право подавати позови про відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Відповідно до п.«г» ч.2 ст.52 суд має право постановити рішення чи ухвалу про виплату компенсації в розмірі від 10 до 50000 м.з.п. замість відшкодування збитків або стягнення доходу.

В абз.3 ч.2 ст.52 закону зазначено, що при визначенні компенсації, яка має бути виплачена замість відшкодування збитків чи стягнення доходу, суд зобов’язаний у встановлених п. «г» ч.2 ст.52 межах визначити розмір компенсації, враховуючи обсяг порушення та наміри відповідача.

Згідно з п.5 ч.1 ст.8 закону №3792-XII об’єктами авторського права є твори в галузі науки, літератури й мистецтва, зокрема музичні твори з текстом і без такого.

Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що кожен музичний твір є окремим об’єктом авторського права, який належить конкретному суб’єкту. Кожен окремий факт протиправного використання об’єктів авторського права або суміжних прав становить самостійне порушення й може бути підставою для застосування відповідальності у вигляді стягнення компенсації. Кожний суб’єкт авторського права при порушенні цього права, у тому числі на один твір, має право на компенсацію в розмірі, не меншому за 10 м.з.п.

У розглядуваній справі позов заявлено на користь двох суб’єктів авторських прав і двох різних творів. ПО «ОКУАСП» просило стягнути з відповідача 24360 грн. компенсації, тобто по 10 м.з.п. на користь кожного з власників майнових прав. Оскільки кожний музичний твір є окремим об’єктом авторського права, який охороняється законом, захисту підлягають права на 2 музичні твори, суб’єктами яких заявлені позивачі.

Однак суди попередніх інстанцій не встановили, за допомогою якого саме джерела відбувалося публічне виконання спірних творів, що є необхідним для розмежування поняття публічного виконання та публічного сповіщення і, відповідно, для встановлення факту порушення виключних майнових прав суб’єктів авторського права саме з боку відповідача.

Визнання права попереднього користувача

Рішенням Київського районного суду м.Харкова від 20.02.2017 у справі №640/13070/16-ц задоволено вимоги та визнано за позивачем право попереднього користувача на безоплатне вільне продовження користування знаком для товарів і послуг, який охороняється свідоцтвом України на знак для товарів і послуг на ім’я відповідача. У мотивувальній частині рішення зазначено, що 31.05, 8.06 та 10.06.2016 на підставі внесення спірних знаків для товарів і послуг до Митного реєстру об’єктів права інтелектуальної власності, у порядку ст.399 Митного кодексу, Особою 1 строком на 10 робочих днів було зупинено митне оформлення товарів виробництва ВАТ «Завод «Автоприбор» та ВАТ «Лысковский электротехнический завод», заявлених до митного оформлення за митними деклараціями в режимі імпорту.

Після цього відповідач у порядку ст.399 МК здійснив відбір зразків товарів. На підставі висновків експертних досліджень, наданих відповідачем Особі 1, остання склала протоколи про порушення митних правил стосовно директора позивача.

Позивач уважав, що вищезазначені дії відповідача порушують його права та охоронювані законом інтереси, оскільки в позивача виникло право попереднього користувача на спірні знаки для товарів і послуг ще до дати подання заявок на реєстрацію цих знаків, що, у свою чергу, дає позивачеві право в подальшому на безоплатне продовження використання знака відповідно до положень ст.500 ЦК. На обґрунтування своїх вимог позивач посилався на положення ст.16 закону «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» та ст.500 ЦК.

Згідно з п.1 ст.16 закону права, що випливають із свідоцтва, діють від дати подання заявки. Відповідно до п.6 ст.16 виключне право власника свідоцтва забороняти іншим особам використовувати без його згоди зареєстрований знак не поширюється на здійснення будь-якого права, що виникло до дати подання заявки або, якщо було заявлено пріоритет, до дати пріоритету заявки.

Право попереднього користувача виникає з факту використання ним знака для товарів і послуг до дати подання заявки власником свідоцтва на знак або, якщо було заявлено пріоритет, — до дати пріоритету заявки (ч.1 ст.500 ЦК). Якщо стороною у справі не доведено обставин, що свідчать про добросовісне використання нею знака для товарів і послуг в Україні або про значну й серйозну підготовку до такого використання до дати подання іншою стороною заявки на цей знак, у суду відсутні підстави для висновку про наявність права попереднього користувача на відповідний знак.

Як убачається з матеріалів справи, позивач із 2008 року імпортував від ВАТ «Завод «Автоприбор» автомобільні запчастини виробництва цього підприємства на підставі попередньо укладених прямих зовнішньоекономічних контрактів, що підтверджується листом ВАТ від 21.07.2016 №077/16-402. Ці запчастини починаючи з 2008 року маркуються знаком для товарів і послуг, що зареєстрований на території Російської Федерації на підставі свідоцтва на товарний знак (знак обслуговування) від 23.12.2002 №232889, зображення якого наведено в листі, та належать до 9-го, 12-го класів МКТП. Вказаний товарний знак має очевидну схожість із знаком для товарів і послуг за свідоцтвом України від 25.07.2011 №142069.

Таким чином, суд установив: до дати подання заявок на реєстрацію знаків для товарів і послуг, що охороняються свідоцтвами України від 10.12.2010 №132563, від 25.07.2011 №142069, від 25.08.2011 №143468, позивач в інтересах своєї діяльності добросовісно використовував зазначені знаки. Тому в позивача виникло право попереднього користувача на ці знаки для товарів і послуг до дати подання заявок на них, у зв’язку із чим він має право в подальшому на безоплатне продовження їх використання відповідно до ст.500 ЦК.

Винагорода за недійсним патентом

Рішенням Дзержинського районного суду м.Харкова від 26.06.2014 у справі №638/3164/14-ц, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 10.11.2014 №22-ц/790/5653/14 відмовлено в задоволенні позовних вимог про визнання порушеними особистих немайнових прав автора винаходу та відшкодування моральної шкоди в розмірі 86000 грн.

Позивачка посилалася на те, що вона з 1966 до 2006 року працювала на підприємстві ПАТ «Фармстандарт — Біолік» та є співавтором патенту на винахід «Спосіб одержання лецитину» №19697. Між співавторами та відповідачем 28.01.92 було укладено договір про встановлення права володіння патентом на цей винахід. Згідно з п.2.1.4 цього договору відповідач зобов’язується виплачувати авторам при використанні винаходу протягом строку дії патенту не менше ніж 15% прибутку, який щорічно отримує в результаті зазначеного винаходу, а пізніше — у розмірі 20% прибутку. З 2006 року, на порушення умов договору, відповідач перестав виплачувати належну їй авторську винагороду, у зв’язку із чим вона звернулася до суду.

Рішення про відмову в задоволенні позову мотивоване тим, що позивачка за іншим рішенням суду вже отримала компенсацію за використання винаходу з 2006 до 16.03.2008. З витягу з Державного реєстру патентів України на винаходи від 29.11.2011 за №62535/2 вбачається: припинена дія патенту з 16.03.2008, тобто у відповідача з вказаної дати відсутній обов’язок щодо виплати винагороди.

За положеннями ч.2 ст.32 закону дія патенту припиняється в разі несплати в установлений строк річного збору за підтримання його чинності. Дія патенту припиняється з першого дня року, за який збір не сплачено. При цьому пояснення позивача, що відповідно до вимог договору обов’язок стосовно сплати патентного збору був покладений на відповідача, суди не взяли до уваги, оскільки обов’язок щодо виплати авторської винагороди може покладатися тільки у випадку дії патенту.

Крім того, власником патенту згідно з умовами зареєстрованого ліцензійного договору та інформації, наявної в ДРПУВ був відповідач. Отже, та обставина, що відповідач не сплатив патентний збір, не впливає на обставини справи.

Винахід, зроблений працівником

Рішенням Жовтневого районного суду м.Харкова від 19.04.2016 у справі №639/6243/15ц, залишеним без змін ухвалою АСХО від 26.05.2016 №22ц/790/3866/16 відмовлено в задоволенні позовних вимог про встановлення дійсного власника патенту на винахід, установлення фактів незаконного використання раціоналізаторської пропозиції та винаходу.

Позивач, на обґрунтування своїх вимог, посилався на те, що відповідачу — ПАТ «Харківський машинобудівний завод «Світло шахтаря» на підставі заявки від 26.09.2005 №а20050967 був виданий патент із порушенням його майнових прав інтелектуальної власності на створений ним винахід. Це порушення полягало в тому, що в період подання підприємством заявки на винахід він працював заступником начальника термічного цеху з підготовки виробництва, але в його функціональні обов’язки не входила раціоналізаторська діяльність і створення винаходу. Вказана заявка подана лише на підставі розробленої ним особисто документації. Позивач уважав, що він є одноосібним заявником і що відповідно до положень ст.33 закону «Про охорону права на винаходи і корисні моделі» цей патент повністю або частково як правочин може бути визнано судом недійсним.

Рішення про відмову в позові мотивовано тим, що іншим рішенням ЖРСХ від 13.12.2011, залишеним без змін судом апеляційної інстанції від 14.06.2012, у справі між тими самими сторонами про визнання патенту недійсним, у позові відмовлено. З’ясовано, що винахід є службовим, оскільки створено працівником підприємства при виконанні службових обов’язків, з використанням досвіду, виробничих знань, секретів виробництва й обладнання роботодавця, та те, що власником патенту відповідно до положень стст.1, 9 вищеназваного закону є роботодавець. Установлені цим рішенням обставини між тими самими сторонами згідно із ч.3 ст.61 ЦПК не підлягають доказуванню.

Так, розгляд справ щодо захисту прав інтелектуальної власності є досить складним, оскільки ці відносини регулюються великою кількістю нормативно-правових актів, у тому числі й міжнародних. Найбільше труднощів виникає у встановленні суб’єктів відносин і сторін у справі, оскільки здебільшого звертаються організації колективного управління авторськими правами. Поряд із цим виникають труднощі щодо визначення юрисдикції таких справ, оскільки організації, хоч і є юридичними особами, звертаються від імені власників авторських прав — фізичних осіб.

У той же час справи щодо захисту прав інтелектуальної власності не є досить поширеною категорією в місцевих судах Харкова й Харківської області. Більше того, ВСУ не зробив жодного правового висновку у справах указаної категорії. Є тільки висновки, зроблені палатами в господарських та адміністративних справах, що ускладнює формування судової практики.