Где не давят, там не прогибаются

Может ли отечественная Фемида защититься от внешнего вмешательства в ее деятельность?

Один из корифеев судебной системы, отвечая на вопрос о давлении на нее в интервью «ЗиБ», заметил: давят на тех, кто прогибается. Учитывая современные тенденции, сегодня прогибается едва ли не вся судебная система, а способы давления обогатились как новыми инструментами, так и новыми субъектами. Есть ли защита от этого и в чьих руках она находится?

Квіточки втручання

За перші 20 років незалежності нашої країни серед загроз неупередженості судді називались, як правило, лише три: адміністративний вплив, кар’єрні перешкоди й телефонне право. Першу спробували знешкодити на нормативному рівні ще під час реформи 2010 року, позбавивши голів судів майже всіх повноважень, які могли використовуватись як важіль впливу на колег, а також запровадивши автоматичний розподіл справ.

Тоді ж формально прибрали й політичний вплив на суддівську кар’єру: як не пручався парламент, але закон безальтернативно вимагав від нардепів голосування за обрання безстроково. А церемоніальна роль Президента в першому призначенні також зводилася нанівець прозорим і об’єктивним добором кандидатів. Чи стала судова система після цих заходів більш незалежною — питання риторичне.

Дієвим антидотом проти третьої форми тиску була порада, що наводилася на початку. Якщо в судді не було скелетів у шафі, він навряд чи переймався погрозами з високих кабінетів. Хіба що ці скелети хтось міг штучно підкинути. А коли пішла мода на попередження про можливий запис розмов та таблички в кабінетах суддів «Увага, ведеться відеоспостереження», то суб’єкт впливу сам міг наразитися на великі неприємності.

Де-не-де міліцейський чиновник міг знахабніти й викликати до свого кабінету суддю, який слухає його справу. Проте такі випадки, якщо ставали відомими, наражалися на жорстку реакцію. Причому як стосовно правоохоронця, так і служителя Феміди, який піддався тиску та прийшов за викликом на килим.

Та, виявилося, це були квіточки…

Список впливу

За 3 останні роки на заміну вже недієвим інструментам прийшов цілий арсенал нових. У відповідному реєстрі, який після реформи-2016 веде Вища рада правосуддя, станом на 1.05.2017 числиться 116 заяв.

Водночас та ж ВРП відтепер стала єдиним органом, який Конституцією поставлений на сторожі суддівської незалежності. Однак у переліку завдань цей пункт значиться аж сьомим із дев’яти. Можливо, тому далі фіксування порушень «розслідування», як правило, не рухаються.

Не вдаючись в аналіз характеру порушень (про який, напевне, дізнаємося під час щорічної доповіді, котру відтепер повинна оприлюднювати Рада), можна виокремити п’ятірку найтиповіших із них. Тут і телефонні дзвінки, і виклики на килим до чиновників у погонах, і, звичайно, повідомлення про скоєні суддями злочини — хабарництво чи постановлення неправосудного рішення. Причому з такими заявами звертаються не тільки пересічні громадяни, які навряд чи усвідомлюють, що й самі можуть потрапити під дію Кримінального кодексу, а і юристи великих підприємств.

За законом, розгляд такого повідомлення відбувається в тому ж порядку, що й дисциплінарної скарги. Тобто й у ті самі строки — упродовж 90 днів після відкриття провадження (плюс 30 днів — у виняткових випадках, ч.13 ст.49 закону «Про Вищу раду правосуддя»). Хоча самі судді зобов’язані під загрозою дисциплінарного стягнення інформувати ВРП про випадки тиску впродовж 5 днів, період від надходження заяви до відкриття провадження обмежений лише… розумним строком.

Отже, повідомлення про втручання може припадати пилом у кабінетах членів ВРП невизначений час. Що власне й відбувається.

Коли мовчання не золото

Наразі тільки щодо трьох зі 116 повідомлень є ухвалені Радою рішення. Причому два з них не на користь служителів Феміди. Одне стосувалося повідомлення про злочин за ст.375 Кримінального кодексу, друге — процесуального тиску та публікації в ЗМІ про незаконне отримання суддею субсидії, третє — допиту в прокуратурі.

У перших двох заявах Рада не вгледіла підстав для втручання. У рішенні ВРП від 16.03.2017 №527/0/15-17 констатується: «З повідомлення не вбачається наявності ознак втручання в діяльність судді щодо здійснення правосуддя, оскільки представництво Особою 1 інтересів сторін у декількох справах, у розгляді яких бере участь суддя, не може позбавити представника права, наданого кримінальним процесуальним законодавством, подавати заяви про вчинення злочину, передбаченого ст.375 КК».

Причому прізвище цієї особи ВРП сором’язливо приховує, а судді — ні. Тобто насамперед турбується про честь і гідність скаржника, а не авторитет людини в мантії. Хоча безвідносно до правдивості такого повідомлення суспільство має знати прізвище: або героя, який бореться за чистоту суддівських лав, або сутяжника, котрий використовує безпідставні погрози кримінальною відповідальністю у власних інтересах. І така позиція Ради щодо права кожного повідомляти про злочин, нібито скоєний суддею, лише стимулює інших до використання кодексу як інструменту тиску.

Лише в третьому рішенні, ухваленому наприкінці квітня, ВРП погодилася «внести до Генеральної прокуратури подання про виявлення та притягнення до встановленої законом відповідальності осіб, якими вчинено дії, що порушують гарантії незалежності судді» (див. статтю «Норма тиску»). Утім, можна спрогнозувати, що в ГПУ також не поспішатимуть із санкціями, як не квапляться розслідувати та передавати до суду ті провадження, що вже відкриті проти людей у мантіях. Адже тільки-но почне формуватися певна судова практика притягнення до відповідальності за постановлення неправосудного рішення, як стане зрозуміло, хто й на яких підставах може вносити до Єдиного реєстру досудових розслідувань відповідні повідомлення. І це означатиме часткове роззброєння тих, хто сьогодні бореться за важелі впливу на суд.

До речі, нівелювати загрозу для суддівської незалежності у вигляді довільного використання ст.375 КК був зобов’язаний Вищий спеціалізований суд з розгляду цивільних і кримінальних справ. Але там за 3 роки так і не наважилися сказати своє слово на захист колег, вирішили, напевне, що за сучасних реалій безпечніше послуговуватися принципом «мовчання — золото».

Тож виходить, що боротьба за незалежність залишається справою самих суддів.

А хто до нас із заявою прийде…

Крім ВРП, щитом від тиску для колег могли б стати громадські організації суддів. Тим більше що в статутах кожної захист прав та інтересів представників судової системи зазначений як пріоритетне завдання.

Між іншим, такі приклади є. Зокрема, Асоціація суддів господарських судів України не тільки повідомила ВРП про факт тиску на суддю за сумнозвісною ст.375 КК, а й про ініціювання кримінального провадження за стст.376, 383 КК проти «потерпілих» заявників. Адже останні мали усвідомлювати, що неправдива заява про злочин обов’язково обернеться проти них.

Аналогічною повинна бути реакція й на заяви до ВРП стосовно нібито дисциплінарних проступків суддів. Бо Рада повинна відстоювати не лише право громадян на скарги, а й дбати про авторитет усієї судової системи (а не тільки про власний).

Насамперед це стосується заяв професійних юристів. Пригадується, як голова Вищої кваліфікаційної комісії суддів Сергій Козьяков навіть пригрозив колегам-адвокатам адекватною реакцією в разі зловживань скаргами на людей у мантіях.

Щоправда, в адвокатському цеху більше турбуються про свій корпоративний дух. І не квапляться карати колег за випади проти суддів (див. «За принципом «Ворон воронові…»). Хоча довіра суспільства до адвокатури нерозривно пов’язана з рівнем довіри до судової системи. Бо чим менше громадян сприйматимуть суд як установу, де можна шукати справедливості, тим рідше люди звертатимуться по захист до адвокатів.

Хто на поміч?

Що стосується інших методів тиску, як-от замовні публікації в ЗМІ, то тут також відкриваються чудові можливості для громадських організацій суддів. Зокрема, вони могли б перебрати на себе відстоювання доброго імені тих, хто піддається нападкам у пресі, а також реагування на кожне недоброзичливе висловлювання високопосадовців на адресу як судової системи в цілому, так і окремого її представника. І не лише у вигляді спільних заяв, а шляхом супроводу позовів.

Самому судді може просто не вистачати часу на такі процедури. Дві-три виграні справи та відшкодування бодай судових витрат за рахунок кривдника змусять замислитися інших: чи так уже безпечно обвинувачувати суддів у всіх гріхах?

Якщо ж переважатиме підхід, який ВРП застосувала щодо неможливості обмежити право громадян на свободу висловлювання, на звернення з повідомленнями про злочин чи зловживання процесуальними правами, про незалежність суду можна забути. Адже на кожного суддю, котрий не влаштовуватиме ту чи іншу сторону, буде складатися заява чи повідомлення про злочин. І при цьому такі скаржники розумітимуть, що не понесуть жодної відповідальності ні за можливе тимчасове відсторонення від посади, ні за втрачені суддею нервові клітини, що, як відомо, не відновлюються.

У разі тиску з боку так званих громадських активістів суддя здатний особисто покарати застрільників. І, можливо, навіть установити для них заборону на наступні відвідини установи як спостерігачів. Звісно, цього не можна досягти без незалежної охорони. Проте й бездіяльність нинішніх правоохоронців у таких випадках теж не повинна залишатися безкарною.

Отже, відновлення довіри до судової системи та захист її незалежності повинні вибудовуватися за третім законом Ісаака Ньютона: кожна дія породжує протидію. Без цього — ніяк. Бо довіра ніколи не виникає на почуттях жалості до ображеного та на вмінні останнього знайти пояснення, чому з ним так чинять.

Не повернути довіру й реляціями про кількість суддів, притягнених до дисциплінарної відповідальності. Адже в такому разі врешті-решт у мантіях залишаться тільки ті, хто здатен підлаштуватися під систему та прогинатись у потрібному напрямку.

ГЕОГРАФІЯ ТИСКУ

ТОП-5 регіонів, з яких надійшло найбільше повідомлень про втручання в діяльність судів та суддів

1. Київ — 20 (10 — від загальних, по 5 — від господарських та адміністративних судів).
2. Дніпропетровська область — 20 (13, 7, 0).
3. Одеська область — 9 (6, 0, 3).
4. Полтавська область — 9 (9, 0, 0).
5. Харківська область — 7 (6, 1, 0)

КОМЕНТАР ДЛЯ «ЗіБ»

Які методи захисту від тиску на суд ви могли б запропонувати колегам?

«Замовні публікації є формою тиску не тільки на окремого суддю, а й на судову систему в цілому»

Богдан САНІН,
віце-президент ГО «Всеукраїнська асоціація адміністративних суддів»:

— Під замовними статтями ми розуміємо публікації, переповнені домислами та спотвореними фактами. Їх масштаби катастрофічні: чи не щодня з’являється нова стаття про суддів. І з’являється в «потрібний час»: або напередодні судового засідання (в резонансній справі), або перед засіданням громадської ради доброчесності.

Замовні публікації є формою тиску не тільки на окремого суддю, а й на судову систему в цілому. Кожна така публікація підриває авторитет судової влади в суспільстві, а в суддів викликає обурення.

Як захищатися від таких публікацій? Суддя не має можливості глобально вирішити проблему. Самостійно він може лише вжити заходів, аби знизити рівень спотворення інформації, наприклад: вести власну відеозйомку й розміщувати матеріал на сайті суду; вимагати від видань викладення позиції суддів.

Відверто кажучи, досить багато колег не готові активно захищатися. Категорично не сприймаю такої позиції.

Ми обговорюємо ці питання в соціальних мережах, у профільних групах. Учимось, як ефективно реагувати на замовні публікації. Переконаний, що найближчим часом ми станемо очевидцями, коли будуть перші позови від суддів щодо захисту честі, гідності та ділової репутації.

Проте це все півзаходи. Було б логічно, якби цим питанням системно займалася Рада суддів, на яку законодавством покладено питання правового захисту суддів. Однак, на моє переконання, РСУ не є ефективним захисником інтересів суддів від замовних публікацій та не має стратегії щодо комплексної протидії негативному явищу.

Водночас я цілком розумію, що така бездіяльність може бути викликана й об’єктивними факторами: занадто великою кількістю членів РСУ, які не можуть швидко реагувати на події; відсутністю законодавчих важелів впливу. Проте не бачу й бажання РСУ розробити законопроект, який би передбачав можливість ефективно реагувати на сучасні виклики.

«Дії заявників і посадових осіб, які проводять досудове розслідування за ст.375 КК, слід розглядати як утручання в здійснення правосуддя»

Наталія МОРЩАГІНА,
голова Асоціації суддів господарських судів України:

— Наразі, виходячи з положень ст.214 Кримінального процесуального кодексу та ст.375 Кримінального кодексу, існують правові колізії в їх застосуванні із численними міжнародними висновками та рекомендаціями стосовно незалежності суддів.

Так, за приписами ст.214 КПК, у разі подання заяви про вчинення кримінального правопорушення відповідні відомості невідкладно вносяться до ЄРДР, і саме із цього моменту розпочинається досудове розслідування.

Кримінальні провадження за ст.375 КК відкриваються за фактом, а судді є свідками в таких справах, попри те що суб’єктом кримінального правопорушення за цією статтею може бути виключно конкретна особа — суддя, який постановив відповідне рішення. Те, що судді не пред’явлена підозра, а він є лише свідком, не вирівнює ситуації, оскільки фактично суддя вже перебуває під слідством. У межах досудового розслідування є такі слідчі дії, як допит судді з питань, якими він керувався при прийняті відповідного рішення, вилучення матеріалів справ, обшуки в приміщеннях суду, надання правоохоронними органами суб’єктивної оцінки рішенню тощо.

Коли судді ставлять за вину скоєння злочину проти правосуддя, а він продовжує розглядати справи, це може викликати сумнів у законності прийнятих ним рішень, що взагалі неприпустимо.

Водночас згідно з міжнародними стандартами у сфері судочинства кримінальна відповідальність за діяльність, пов’язану з відправленням правосуддя, повинна наставати виключно за умисне винесення незаконних рішень, а в національному законодавстві повинно бути досить чітко сформульоване положення, яке встановлює кримінальну відповідальність для суддів. Адже нечіткі, розпливчасті та неконкретні положення щодо настання відповідальності для суддів можуть поставити під загрозу незалежне правосуддя.

Ми вже не раз звертали увагу на те, що ст.375 КК використовується з метою тиску на суд поза межами процесуального оскарження. Дії заявників і посадових осіб, які проводять досудове розслідування за ст.375 КК, слід розглядати як утручання в здійснення правосуддя крізь призму стст.376 («Втручання в діяльність судових органів») та 383 («Завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину») КК.

Виправлення ситуації можливе лише на законодавчому рівні шляхом унесення змін до ст.214 КПК та встановлення при внесенні відповідних відомостей до ЄРДР диференційованого підходу до заяв і повідомлень про постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови.

У свою чергу з метою захисту від неправомірного втручання в здійснення правосуддя суб’єкти кримінального переслідування не позбавлені можливості порушення зустрічного питання перед правоохоронними органами щодо наявності ознак злочинів, передбачених стст.376, 383 КК.

«Не розглядати справи, допоки не буде забезпечено умов для незалежного та неупередженого слухання»

Володимир КРАВЧУК,
президент Асоціації розвитку суддівського самоврядування України:

— Люди мають право на власну думку й вільне вираження своїх поглядів, зокрема й щодо судових процесів. Суспільна увага до резонансних справ, відкритість процесу, його висвітлення в ЗМІ є гарантією незалежності суду.

Проте така увага повинна узгоджуватися з метою правосуддя — неупередженим розглядом справ. На жаль, у наших реаліях зацікавлені особи використовують технологію умовно-правомірного тиску на суд. Люди, які мали б бути спостерігачами, активно втручаються в процес — криками, нахабною поведінкою, блокуванням, створенням перешкод для учасників процесу, нападами на суд, вимагаючи ухвалити бажане для них рішення. Це вже не громадські активісти, а хулігани.

Суд повинен бути незалежним. І це не право, а обов’язок. Суддя, який працює в умовах громадського тиску, так само залежний, як і той, на кого тисне будь-який інший фактор.

Він не може здійснювати правосуддя. Що робити? Не розглядати справи, допоки не буде забезпечено умов для незалежного та неупередженого слухання. Законом передбачено, хто повинен забезпечувати правопорядок у залі судових засідань і навколо суду. Тиск на суд — це злочин, і за нього є покарання. Тільки покараних майже немає.

На мою думку, лише послідовна й чітка позиція суддів, Вищої ради правосуддя та Ради суддів здатна змінити ставлення правоохоронних органів до судового хуліганства. Без реальної відповідальності цього явища не здолати.