Преступление с химерами

Одобрив конституционное обращение относительно неправосудности, Пленум ВСУ поневоле заблокировал все производства по ст.375 УК

Ни одно лицо не может нести ответственности за преступление, состав которого не конкретизирован в уголовном законе. Вместо этого в случае со ст.375 Уголовного кодекса доныне длятся споры относительно использованного в ней понятия «неправосудность». В конце прошлого года Верховный Суд Украины переадресовал этот вопрос единственному органу конституционной юрисдикции. И независимо от мнения Конституционного Суда фактически поставил под сомнение саму возможность возбуждения производства по этой статье.

Без визначення не зрушити

Як відомо, майже 2 роки Вищий спеціалізований суд з розгляду цивільних і кримінальних справ намагався узгодити проект постанови пленуму щодо застосування ст.375 КК. Але безуспішно. Для зведення до спільного знаменника позицій науковців, правоохоронців і суддів бракувало головного — самого знаменника, тобто визначення в законодавстві терміна «неправосудність». Урешті-решт ВСС вирішив, що із цим йому мають допомогти колеги з найвищої судової інстанції.

Надходили й більш кардинальні пропозиції: ініціювати скасування ст.375 КК як неконституційної. Але Пленум ВСУ не підтримав такої ідеї. Водночас більшість суддів ВСУ погодилася з необхідністю отримати від Конституційного Суду офіційне тлумачення поняття «як неправосудне», що вживається у ч.4 ст.62 Основного Закону: «у разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням».

Щоправда, в самому зверненні йдеться не про неоднозначність практики відшкодування, а про ту саму ст.375 ККУ. Точніше — про відсутність конкретизації в законах самого поняття «неправосудність», що, на думку Пленуму, створює «ризик порушення прав громадян на справедливий судовий захист і гарантій незалежності суддів».

Мовляв, лише КС може і повинен втрутитися в ситуацію «з метою формування правопорядку в Україні на засадах принципу верховенства права й неухильного забезпечення принципу правової визначеності як його складової». А якщо залишити все як є, тобто чекати, доки буде напрацьована судова практика застосування ст.375 КК, то, очевидно, спостерігатиметься «втручання в здійснення суддею його функцій особами, які незадоволені прийнятим рішенням».

За фактом припущення

З останнім не посперечаєшся. Адже саме цю статтю взяли на озброєння органи прокуратури для усунення від здійснення правосуддя законників, чиї прізвища різали слух представникам нової влади. Тим самим перебравши на себе право визначати, яке рішення слід вважати неправосудним.

Водночас ще у 2013 році Судова палата у кримінальних справах ВСУ на запит Ради суддів роз’яснила, що підставою для внесення до реєстру даних про початок кримінального провадження за ст.375 КК мають бути «фактичні дані, які вказують на ознаки складу злочину — кримінального правопорушення», котрими не можуть уважатися припущення. Таке ж питання щодо моменту виникнення «неправосудності» поставлене й перед суддями КС.

Крім того, від єдиного органу конституційної юрисдикції «верховники» очікують відповідей на запитання: чи вважаються неправосудними всі судові рішення, що скасовані вищими інстанціями? Чи можна ототожнювати неправосудність із незаконністю та необґрунтованістю?

У ВС наголошують, що «складовою верховенства права є принцип правової визначеності, основою якого є ідея передбачуваності очікування суб’єктом відносин визначених правових наслідків (правового результату) своєї поведінки, яка відповідає наявним у суспільстві нормативним приписам». Та і Європейський суд з прав людини не визнає «законом» норму, «якщо вона не сформульована з достатньою чіткістю, яка надає громадянину можливість керуватися нею у своїх діях».

А говорити про однозначність розуміння терміна «неправосудність» не доводиться. Навіть у найвищому судовому органі констатують, що «практична реалізація цього поняття призводить до неоднакового тлумачення, зокрема органами досудового розслідування, конкретних дій суддів з ухвалення судових рішень та, з другого боку, формує щоденне неоднозначне (довільне) тлумачення цього поняття при практичному його застосуванні».

Відмови на поверхні

У Конституційного Суду є кілька варіантів дій у цій ситуації. На перший указав сам Пленум: не визнавати за ВСУ право на конституційне звернення, оскільки такий суб’єкт відсутній у новій редакції ч.2 ст.150 Основного Закону. Щоправда, «верховники» застерігають від такого формалізму, адже це буде «констатацією втрати ВСУ свого конституційно-правового статусу».

Є й інші мотиви, які КС раніше використовував і для обгрунтування відмов у офіційному тлумаченні. Зокрема, розкривати зміст того чи іншого терміна КС може виключно в контексті норми, в якій він застосований, і не повинен давати висновок щодо загального розуміння певного поняття на всі випадки життя. Адже, як неодноразово наголошувалося, КС не є юридичним відділом чи довідковим бюро для органів влади.

Місток, який Пленум ВСУ спробував прокласти між ч.4 ст.62 Конституції і ст.375 Кримінального кодексу, є надто хитким. Особливо, враховуючи, що КС уже втратив право тлумачити норми законів.

Та й заповнення прогалин у законодавстві не належить до повноважень КС, про що він неодноразово зазначав у відмовних ухвалах (див., наприклад, ухвалу від 27.12.2001 №50-у/2001). Більше того, як говорять науковці з-поміж суддів КС у відставці, «створення Конституційним Судом норми права є неможливим згідно з вимогами ст.6 Конституції стосовно поділу влади». А в рішенні від 20.06.2007 №5-рп/2007 КС наголосив, що «позитивним обов’язком законодавця є заповнення прогалини у ст.40 закону для належного застосування судами оспорюваних положень» (п.5 мотивувальної частини).

Чи розуміли це у ВСУ? Очевидно, так. Про це свідчать виступи під час Пленуму та результати голосування за направлення звернення до КС: 11 проти 6. Але й не відреагувати на болюче питання найвищий судовий орган нав
ряд чи мав право.

«Верховний» захист

Як би не агітували колег окремі судді ВСУ не залучати КС, а власноруч спрямувати практику в єдине русло під час перегляду перших справ щодо неправосудності, аргументи, наведені у зверненні, вже набули статусу офіційної позиції найвищого судового органу. Хай вона і необов’язкова до застосування, але не є окремою думкою приватних осіб. Це звернення можна сприймати швидше як експертний висновок щодо можливості кваліфікації за ст.375 КК факту постановлення певного судового рішення за наявного законодавчого регулювання.

Цими аргументами можна послуговуватися, заперечуючи в суді саму подію злочину. Наприклад, запропонувавши стороні обвинувачення навести законодавчі норми, в яких розкривається поняття «неправосудність». Пленум ВСУ констатував, що вони можуть існувати тільки в уяві представників прокуратури. Тож і обвинувальний акт не можуть прикрашати химери.

Також певні твердження стануть у пригоді слідчим суддям, яким доведеться вирішувати питання про обрання запобіжного заходу. Бо, як зауважив Пленум ВСУ, є неоднозначність навіть зі встановленням «моменту виникнення неправосудності», отже, із внесенням даних до Єдиного реєстру досудових розслідувань.

Такі ж аргументи можна адресувати й Вищій раді правосуддя, яка даватиме згоду на притягнення судді до кримінальної відповідальності. І якщо її члени дійсно не хочуть, аби Рада сприймалася як каральний інструмент, у них не виникне бажання доводити, що вони обізнані з теорією кримінального права краще, ніж судді ВСУ.

Нарешті, першу частину цього звернення можна повністю переносити до заяви про порушення Україною норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, як доказ нечіткості норми, на підставі якої було засуджено особу, що унеможливлювало передбачити наслідки певних дій. Якщо навіть у ВСУ не можуть дати визначення поняття «неправосудність», чи логічно вимагати більшого від усіх інших суддів?!

Причому чим довше КС розмірковуватиме над цим питанням або взагалі відмовить у відкритті провадження, тим проблематичнішим з точки зору принципу правової визначеності буде присудження покарання за ст.375 КК. Адже нехтування офіційно оприлюдненим висновком Пленуму ВСУ дійсно матиме ознаки постановлення завідомо неправосудного рішення. І, відповідно, згодом це дасть підстави для реалізації права, закріпленого в ч.4 ст.62 Конституції.