Баланс между правом и гарантиями

Как решение ЕСПЧ помогают вынесению справедливых приговоров

Жмеринский горрайонный суд Винницкой области обобщил судебную практику относительно применения местными судами и апелляционным судом правовых позиций ЕСПЧ во время постановления решений по криминальному производству. Приведенные примеры не являются всеобъемлющими, однако свидетельствуют про то, что суды могут обеспечивать справедливое рассмотрение дел.

За відсутністю події

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод та протоколи до неї є частиною національного законодавства України.

23.02.2006 законом «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» №3477-IV урегульовано відносини, що виникають у зв’язку з обов’язком держави виконати рішення ЄСПЛ у справах проти України й усунути причини порушення конвенції та протоколів до неї, упровадити в судочинство та адміністративну практику європейські стандарти прав людини, створити передумови для зменшення кількості заяв до Євросуду. Зокрема, ст.17 закону передбачає застосування судами конвенції та практики ЄСПЛ як джерел права, а ст.18 визначає порядок посилання на них.

Протягом 2014—2015 років при постановленні 4 рішень мало місце посилання на вказані джерела. Так, Жмеринський міськрайонний суд Вінницької області застосував положення конвенції та практику Євросуду при розгляді кримінального провадження стосовно К., обвинуваченого за ч.1 ст.115, ч.1 ст.309 Кримінального кодексу. Вироком від 23.06.2015 К. у скоєнні злочину, передбаченого ч.1 ст.309 КК, визнано невинним та виправдано, за ч.1 ст.115 КК визнано винним і призначено покарання у вигляді 10 років позбавлення волі. Цей вирок ухвалою Апеляційного суду Вінницької області скасовано, а кримінальне провадження направлено на новий розгляд.

При розгляді справи суд виходив з вимог принципу презумпції невинуватості, згідно з яким обвинувачення не може грунтуватися на припущеннях, якими у справі є твердження органів державного обвинувачення про те, що К. незаконно зберігав наркотичні засоби без мети збуту.

Обов’язок суду щодо забезпечення презумпції невинуватості та права на справедливий судовий розгляд, які передбачені ст.62 Конституції, поєднуються з такими ж положеннями ч.2 ст.6 конвенції.

Так, у справі «Barberа, Messegu and Jabardo v. Spain» від 6.12.88 (п.146) ЄСПЛ установив: «Принцип презумпції невинуватості вимагає серед іншого, щоб, виконуючи свої обов’язки, судді не розпочинали розгляду справи з упередженої думки, що підсудний скоїв злочин, який йому ставиться у вину; обов’язок доказування лежить на обвинуваченні, і будь-який сумнів має тлумачитися на користь підсудного».

У кримінальному провадженні за обвинуваченням за ч.1 ст.203² КК вироком Жмеринського міськрайонного суду Ф. визнано невинуватим і виправданим. Цей вирок ухвалою Апеляційного суду Вінницької області скасовано, а кримінальне провадження направлено на новий розгляд.

Суд виходив з вимог ст.16¹ Кримінального процесуального кодексу, відповідно до яких з метою правильного вирішення справи він, зберігаючи об’єктивність і неупередженість, створює необхідні умови для виконання сторонами їх процесуальних обов’язків і здійснення наданих їм прав. Так, згідно з п.21 постанови Пленуму Верховного Суду від 29.06.90 №5 про виконання судами України законодавства і постанов Пленуму ВС з питань судового розгляду кримінальних справ і постановлення вироку суди мають орієнтуватися на те, що відповідно до вимог КПК «виправдувальний вирок постановляється: за відсутністю події злочину, коли судовим розглядом справи встановлено, що діяння, у вчиненні якого обвинувачувався підсудний, взагалі не мало місця або відсутній причинний зв’язок між діянням підсудного і шкідливими наслідками, настанням яких обумовлюється злочинність діяння, зокрема, коли шкідливі наслідки настали внаслідок дій особи, якій заподіяно шкоду, або в результаті дії сил природи тощо; за відсутністю в діянні підсудного складу злочину, коли встановлено, що діяння, яке ставилось у вину підсудному, ним вчинено, але кримінальним законом воно не визнається злочинним, зокрема, якщо воно лише формально містить ознаки злочину, але через малозначність не являє суспільної небезпеки; відсутні інші умови, за яких діяння визнається злочинним (повторність діяння, попереднє притягнення до адміністративної відповідальності тощо), діяння вчинено у стані необхідної оборони чи крайньої необхідності; мала місце добровільна відмова від вчинення злочину, а фактично вчинене не містить складу іншого злочину; підсудний не є суб’єктом злочину через відсутність спеціальних ознак, встановлених для суб’єкта даного складу злочину; підсудний не досяг віку, з якого він може нести кримінальну відповідальність; за недоведеністю участі підсудного у вчиненні злочину, коли факт суспільно небезпечного діяння встановлено, але досліджені судом докази виключають або не підтверджують вчинення його підсудним».

Суд дійшов висновку, що розслідування інкримінованого злочину здійснювалося «по холодних слідах», оскільки в ході розгляду не було встановлено обставин, які призвели б до втрати слідів кримінального правопорушення чи втечі підозрюваного під час досудового розслідування, інкримінований злочин вважається закінченим з початкового заняття гральним бізнесом.

Невідповідно до вимог КПК

У рішенні ЄСЛП у справі «Kaya v. Turkey» від 19.02.98 зафіксовано обов’язок здійснювати повне й ефективне розслідування, що також закріплений в ст.9 чинного КПК, та вказано, що не можна стверджувати, що формально виконана слідча дія чи її результати, зафіксовані в протоколі, можуть слугувати основою для якого-небудь ефективного розслідування «по холодних слідах» або ж насправді відповідати навіть мінімальним вимогам до розслідування очевидної справи, оскільки вони залишили без відповіді надто багато вкрай важливих запитань.

Таким чином, грунтуючись на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінюючи кожен доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів — з погляду достатності та взаємозв’язку, суд уважає, що стороною обвинувачення не доведено та не надано достатньої сукупності належних і допустимих доказів, які з точки зору достатності та взаємозв’язку дають суду змогу прийняти відповідне процесуальне рішення поза розумним сумнівом щодо винуватості Ф. у скоєнні злочину, передбаченого ч.1 ст.203² КК, а саме — провадження ним будь-якого з видів діяльності, що законодавцем визначено як гральний бізнес (організація азартних ігор, їх проведення, надання можливості доступу до таких ігор) відповідно до пред’явленої підозри, обставин і формулювання обвинувачення, що викладене в обвинувальному акті. Тобто суд дійшов висновку про недоведеність скоєння Ф. інкримінованого йому злочину, а також про недоведеність винуватості останнього в скоєнні вказаного кримінального правопорушення поза розумним сумнівом, а тому Ф. у силу дії норм ч.2 ст.17, ч.1 ст.373 КПК підлягає виправданню.

У кримінальному провадженні за обвинуваченням Р. за ч.1 ст.125 КК ухвалою Жмеринського міськрайонного суду в підготовчому судовому засіданні було повернуто обвинувальний акт жмеринському міжрайонному прокурору, оскільки документ не відповідав вимогам КПК. Було порушено припис ч.5 ст.291 Кодексу, згідно з яким обвинувальний акт має містити відомості, зокрема виклад фактичних обставин кримінального правопорушення, які прокурор уважає встановленими, правову кваліфікацію кримінального правопорушення з посиланням на статті закону про кримінальну відповідальність і формулювання обвинувачення. В ухвалі містилися посилання на практику ЄСПЛ, зокрема на справу «Абрамян проти Росії» від 9.10.2008, де Суд зазначив, що в тексті пп.«а» п.3 ст.6 конвенції вказано на необхідність приділяти особливу увагу роз’ясненню «обвинувачення» особі, стосовно якої порушено кримінальну справу. Деталі скоєння злочину можуть відігравати вирішальну роль під час розгляду кримінальної справи, оскільки саме з моменту доведення їх до відома підозрюваного він уважається офіційно письмово повідомленим про фактичні та юридичні підстави пред’явленого йому обвинувачення (рішення у справі «Каmаsіnski v. Austria» від 19.12.89 №9783/82, п.79).

Крім того, Страсбург нагадав, що положення пп.«а» п.3 ст.6 конвенції необхідно аналізувати у світлі більш загальної норми про право на справедливий судовий розгляд, гарантоване п.1 цієї статті. У кримінальній справі надання повної, детальної інформації щодо пред’явленого особі обвинувачення та, відповідно, про правову кваліфікацію, яку суд може дати відповідним фактам, є важливою передумовою забезпечення справедливого судового розгляду (рішення у справі «Pelissier and Sassi v. France» від 25.03.99 №25444/94, п.52; рішення у справі «Mattoccia v. Itali» від 25.07.2000 №23969/94, п.58).

Справедливість під час провадження необхідно оцінювати, беручи до уваги розгляд у цілому (рішення у справі «Dallos v. Hungary» від 1.03.2001 №29082/95, п.47). Крім того, право бути поінформованим про характер і причини обвинувачення потрібно розглядати у світлі права обвинуваченого мати можливість підготуватися до захисту, гарантованого пп.«b» п.3 ст.6 конвенції (рішення у справі «Pelissier and Sassi v. France», п.54, а також «Dallos v. Hungary», п.47).

У кримінальному провадженні за обвинуваченням К. за ч.2 ст.121 КК, І. — за ч.1 ст.125 КК Жмеринський міськрайонний суд виніс вирок, згідно з яким К. визнано винним і йому призначено покарання у вигляді 8 років 2 місяців позбавлення волі шляхом часткового складання призначених покарань за цим вироком і вироком Жмеринського міськрайонного суду від 11.03.2007, зміненого колегією суддів Судової палати у кримінальних справах ВС. І. визнано винним, і йому призначено покарання у вигляді 200 год. громадських робіт, однак на підставі п.5 ст.74, п.1 ч.1 ст.49 КК звільнено від покарання у зв’язку із закінченням строків давності. У ході судового розгляду прокурор у порядку ст.277 КПК змінив державне обвинувачення, дії підсудного К. були кваліфіковані за ст.121 ч.2 КК як умисне тяжке тілесне ушкодження, тобто умисне тілесне ушкодження, небезпечне для життя в момент заподіяння, кваліфікуючою ознакою якого є спричинення смерті потерпілого, а дії підсудного І. були кваліфіковані за ч.1 ст.125 КК як умисне легке тілесне ушкодження.

При розгляді кримінального провадження застосовувалася практика ЄСПЛ, і, виходячи з положень ст.2 КПК, суд не міг обгрунтувати обвинувальний вирок стосовно І. за ч.2 ст.121 КК показаннями свідків, даними на досудовому слідстві й оголошеними в ході судового слідства, враховуючи їх суперечливість і неоднозначність, чи направити із цих підстав справу на додаткове розслідування, не порушивши права підсудного на допит свідка в судовому засіданні, як того вимагає пп.«d» п.3 ст.6 конвенції.

Також суд відповідно до ст.17 закону №3477 має враховувати практику ЄСПЛ, спрямовану на визнання порушень вказаного пункту конвенції за подібних умов. Так, Суд у рішеннях у справах «Хайров проти України» від 15.11.2012 (заява №19157/06), «Луценко проти України» від 18.12.2008 (№30663/04); «Корнєв і Карпенко проти України» від 21.10.2010 (№17444/04) констатував порушення п.1 та пп.«d» п.3 ст.6 конвенції з огляду на те, що національні суди покладались у своїх висновках на досудові показання свідків. Євросуд не визнав, що відсутність свідка під час судового засідання достатньо компенсувалася можливістю заявника допитати його під час очної ставки. Остання лише була відтворена в протоколі, що не дало суддям можливості оцінити поведінку її учасників і належним чином сформувати свою думку щодо надійності тверджень, зроблених під час слідчої дії.

Проблеми застосування прецедентів

На практиці із застосуванням навіть обгрунтованих посилань на рішення ЄСПЛ виникають проблеми. Однією з них є забезпечення суддів опублікованим перекладом повних текстів рішень. Згідно з ст.18 закону №3477 суди мають використовувати офіційний переклад рішення Суду, надрукований в офіційному виданні, або, за відсутності перекладу, оригінальний текст.

Безперечно, для застосування унікального міжнародного документа, яким є конвенція, необхідне знання практики ЄСПЛ, який не тільки дає зразок застосування тієї чи іншої статті, а й тлумачить кожне поняття. У зв’язку із цим виникають певні непорозуміння. Наприклад, суддя, який хоче застосувати рішення Євросуду, буде змушений постійно слідкувати за появою його актів. Але такий постійний моніторинг вимагає значних зусиль навіть для фахівців у цій галузі.

Іншою проблемою є те, що одне й те саме рішення ЄСПЛ піддається різній інтерпретації українськими судами. Це, у свою чергу, жодним чином не сприяє правильному та однозначному застосуванню страсбурзької практики. Можливо, головною перепоною в узгодженому застосуванні рішень Євросуду в схожих справах є відсутність однозначного підходу. Тому, зважаючи на велику кількість прогалин і суперечностей у чинному законодавстві, більш переконливими та дієвими для судів є узагальнення та роз’яснення найвищого органу в системі судів загальної юрисдикції України щодо однакового та правильного розуміння норм і приписів, у застосуванні яких виникають труднощі.

Наведені приклади не є всеосяжними та вичерпними. Однак вони свідчать про те, що суди можуть забезпечувати справедливий судовий захист, баланс між наявністю в людини прав і свобод, з одного боку, та розумінням і дотриманням цих прав державою — з другого. Для здійснення правосуддя на такому рівні, який би гарантував кожній людині при висуненні проти неї кримінального обвинувачення право на справедливий судовий розгляд, дуже важливим є потужний потенціал положень конвенції та рішень ЄСПЛ.