Обзор отдельных проблем освобождения от уплаты судебного сбора
Считается, что со вступлением в силу с 1.09.2015 новой редакции закона «О судебном сборе» Украина унифицировала доступ к правосудию, институтов государственной власти со всеми другими участниками общественных отношений, основным критерием которого является уплата судебного сбора. Впрочем, законодатель определил немалый перечень заявлений, предусмотренных процессуальным законодательством, при обращении в суд с которыми судебный сбор не взимается.
Оцінка майнового стану
Призначення та функції інституту судових витрат у цілому та судового збору як його частини у господарському процесуальному праві, за твердженням науковців, полягають у: поповненні державного бюджету, обмеженні, забезпеченні доступу до судочинства тощо. Питання реалізації законодавчих приписів, що регулюють інститут судового збору в господарському судочинстві, завжди актуальне, оскільки впливає на можливість забезпечення особі права на звернення до суду.
Виходячи з переліку пільгових категорій осіб, що звертаються до суду з відповідними позовами та заявами, можна говорити про певну турботу з боку держави щодо можливості забезпечення судового захисту прав певних категорій громадян без сплати судового збору, зокрема позивачів у спорах:
• стосовно заробітної плати та поновлення на роботі;
• компенсації шкоди, що спричинила каліцтво або інше ушкодження здоров’я, а також смерть фізичної особи;
• стягнення аліментів.
А також інвалідів, виборців, військовослужбовців.
У практиці застосування закону про судовий збір певні труднощі викликають норми, які передбачають можливість отримання сторонами певних «пільг» за ст.8 закону. Особливо для господарського судочинства, для якого вирішення таких питань було новим як для сторін провадження, так і для суддів, котрі раніше подібними інститутами права не користувалися.
Так, у законі залишаються незмінними норми ст.8, якою визначено, що суд може своєю ухвалою відстрочити або розстрочити сплату судового збору на певний строк, але тільки до ухвалення рішення у справі. Також суд може зменшити розмір збору або звільнити від його сплати. Підставою для таких рішень може бути майновий стан сторони.
Отже, передбачені в зазначеній статті відстрочка, розстрочка, зменшення розміру судового збору або звільнення від його сплати є правом обох сторін у справі — як позивача, так і відповідача.
Право сторін прямо випливає із вказаної норми, оскільки її диспозиція містить твердження, що сторона, майновий стан якої не дозволяє сплатити судовий збір частково чи повністю, має право отримати від суду відповідну відстрочку, розстрочку, зменшення розміру судового збору або звільнення від його сплати. Це свого роду встановлена законом соціальна пільга.
При цьому визначено форму рішення, яким надається така пільга, — ухвала суду.
Практичне застосування норми показує, що питання визначення майнового стану як такого, що дає підстави для надання «пільги», є оціночним, тому потребує доказування перед судом. Із цього приводу можна сказати, що сторони не завжди надають достатні докази для оцінки майнового стану, а іноді суди висувають до доказів такі вимоги, що не можуть бути виконані стороною, або ж оцінюють майновий стан як належний, усупереч фактичним обставинам та наявним доказам.
Обгрунтування пов’язаних із цим обставин, які свідчать про неможливість або труднощі з оплатою судового збору у розмірах і в строки, встановлені законом, покладається на заінтересовану сторону. Часто відмови отримують державні органи та прокурори. Суди звертають увагу на те, що відсутність відповідного фінансування установи чи організації не може вважатися підставою для звільнення від сплати судового збору. Така позиція грунтується на роз’ясненнях, викладених у постанові пленуму Вищого господарського суду «Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України» від 21.03.2013 №7.
Суди в деяких справах (№№923/1907/15, 918/1019/15), відмовляючи в задоволенні заяви, наголошують, що органи державної влади, які утримуються за рахунок держбюджету, і суб’єкти господарювання та громадяни поставлені законом у рівні умови в частині обов’язку сплачувати судовий збір, у зв’язку із чим вибіркове надання господарським судом суб’єктивних переваг бюджетним установам перед іншими учасниками процесу шляхом звільнення чи відстрочення сплати судового збору призведе до порушення конституційного принципу рівності сторін. Окрім того, суди вказують, що майновий стан, який дає право суду на звільнення від сплати збору, — це стан, коли сторона не в змозі сплатити судовий збір через відсутність коштів, майна тощо, і перспектива їх набуття примарна, а заявники не довели наявність такого стану.
У деяких справах (№№923/1952/15, 923/1858/15, 923/118/16, 923/1879/15) суди дійшли висновку, що відсутність державного фінансування на сплату судового збору є підставою для надання відстрочки до прийняття рішення у справі.
Неоднозначною є практика оцінки майнового стану підприємств, стосовно яких порушено справи про банкрутство, зокрема тих, які вже визнані банкрутами та перебувають на стадії ліквідації. Для розв’язання питань, що виникають при допущенні сторони до правосуддя, слід звернути увагу на позитивну практику національних судів та практику і принципи Європейського суду з прав людини.
Практика ЄСПЛ
Відповідно до закону «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права. Практика, у тому числі у справах проти інших держав, має застосовуватись органами державної влади, зокрема судами. Згідно з рекомендацією Комітету міністрів Ради Європи від 14.05.81 №R (81)7 щодо заходів, які полегшують доступ до правосуддя, та сталої практики ЄСПЛ вимога сплатити судовий збір не обмежує право заявників на доступ до правосуддя, а попереджає подання необгрунтованих та безпідставних позовів та перенавантаження судів.
Також ЄСПЛ виходить з того, що судовий збір має бути «розумним», тобто таким, що може бути сплачений заявником. Адже невиправдано великий розмір, який не враховує фінансового становища заявників, а обчислюється на основі певного відсотка від суми, що є предметом розгляду справи, може бути розцінений як такий, що непропорційно обмежує право на доступ до правосуддя. Така позиція була викладена у справі «Георгел і Георгета Стоїческу проти Румунії».
При розгляді справ ЄСПЛ установлює, чи був дотриманий баланс між інтересом держави у стягненні судового збору за розгляд справи та правом заявника на доступ до правосуддя, зокрема правом представити свою позицію по суті та захистити інтереси в суді. Для того щоб гарантувати такий справедливий баланс та, власне, зберегти безперебійне функціонування судової системи, суди мають можливість звільнити від сплати судового збору тих заявників, які можуть довести своє погане фінансове становище.
Отже, на переконання ЄСПЛ, при визначенні розміру судового збору слід обов’язково враховувати питання фінансових можливостей заявника, а також обставини конкретної справи та стадію провадження.
Національне законодавство, зокрема ст.44 ГПК, передбачає, що розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.
Таким документом є закон про судовий збір, яким визначено, що підставою для відстрочки або розстрочки сплати судового збору на певний строк, але не довше, ніж до ухвалення рішення у справі, а також зменшення розміру судового збору або ж звільнення від його сплати є майновий стан сторони.
Отже, як убачається з практики ЄСПЛ, підставою для відповідного рішення суду може бути «фінансовий стан». А за національним законом, «майновий стан» особи.
Тут слід підкреслити, що ЄСПЛ підходить більш м’яко та помірковано до вирішення питання про спроможність особи сплатити судовий збір. Поняття «фінансовий стан» та «майновий стан» — дещо різні категорії, які слід розрізняти. Фінансами є грошові кошти. Таким чином, основою визначення фінансового стану сторони, на думку ЄСПЛ, є наявність чи відсутність у сторони «вільних» коштів, які необхідно сплатити. Поняття ж «майновий стан» набагато ширше. Майном уважається окрема річ, сукупність речей, у тому числі гроші, а також майнові права та обов’язки. Виходячи з національного закону, суди орієнтуються на майновий стан сторони, що викликає деякі складнощі у вирішенні питання платоспроможності заявника.
У зв’язку із цим слід згадати справу «ФК «Мретебі» проти Грузії», де ЄСПЛ, розглядаючи питання законності відмови Верховного суду Грузії від звільнення від сплати судового збору заявника, відзначив, що ВС цієї країни неналежним чином дослідив аргументи заявника і не вказав, чи достатньо наданих йому доказів на підтвердження фінансової неможливості сплатити судовий збір та не витребував доказів, яких, на його думку, не вистачало. Суд просто зазначив, що ніяких підстав для звільнення від сплати судового збору не існувало.
За таких обставин ЄСПЛ назвав відмову ВС Грузії звільнити заявника від сплати судового збору без відповідного обгрунтування «безпідставним» обмеженням права останнього на доступ до правосуддя та зазначив, що, на його переконання, така відмова була зумовлена виключно бажанням суду поповнити державний бюджет.
Очевидно, сторона має подати до суду не тільки відповідні відомості з банківської установи про відсутність коштів на рахунку, а й дані про своє майно з державних реєстрів, для юридичних осіб — баланс за останню звітну дату тощо. Якщо таких доказів недостатньо, то повернення заяви із зазначенням, що «не надано доказів на підтвердження майнового стану», вважається відпискою, яка не поважає право особи, оскільки фактично суд не досліджував майнового стану заявника, не витребовував додаткових доказів, використав наявні докази, додані до заяви, яких було мало.
Водночас суд має враховувати й інтерес держави в отриманні коштів від сплати судового збору. Питання дотримання відповідного балансу інтересів держави та заявника є непростим.
Оскільки ЄСПЛ визначає вимогу про сплату судового збору як певний бар’єр, що має завадити поданню необгрунтованих та безпідставних позовів, то слід зробити висновок, що отримавши відповідну заяву, суд має не тільки детально оцінити вартість позову та правильність його визначення й сплати, а й надати оцінку предмету, суті позовних та інших вимог, значенню для особи тих прав та інтересів, які вона намагається захистити в суді, наявності строків для захисту таких прав та іншим чинникам, які складуть уявлення судді про обгрунтованість заяви і наявність підстав для її прийняття. Комплексна оцінка вказаних обставин дасть суду можливість за внутрішнім переконанням прийняти рішення про задоволення чи відмову в задоволенні клопотання про звільнення, зменшення та/або розстрочення чи відстрочення сплати судового збору.
ЄСПЛ у рішенні у справі «Креуз проти Польщі» від 19.06.2001 зазначив, що сплата судового збору не повинна перешкоджати доступу до суду, ускладнювати його таким чином і такою мірою, щоб завдати шкоди самій суті цього права, та повинна мати законну мету.
Слід зазначити, що суттю права сторони при зверненні до суду є доступ до правосуддя, а метою — досягнення справедливого вирішення справи. Суттю і законною метою права на доступ до суду в жодному разі не може бути сплата судового збору та наповнення бюджету. Суд не є фіскальним органом, який наповнює бюджет митом, а судді не є митарями, які мають цим опікуватися.
На стадії ліквідації
Ліквідатором від імені юридичної особи — банкрута у березні 2016 року подано апеляційну скаргу на ухвалу місцевого суду (справа №6/88-б-05) з клопотанням про звільнення від сплати судового збору. Апеляційний суд повернув заяву без розгляду, відмовивши в задоволенні клопотання, зазначивши, що заявник — це особа, яка є економічно самостійним підприємством, що має на меті отримання прибутку, має самостійний баланс, поточні та інші рахунки в банках України. У зв’язку із цим сама лише обставина складного фінансового становища заявника, зумовленого перебуванням товариства у процедурі банкрутства на стадії ліквідації, відсутність будь-якого майна та відсутність коштів на рахунку, не може вважатися підставою для звільнення від сплати судового збору. Крім того, колегія суддів зазначила, що витрати на сплату судового збору за подання апеляційної скарги є витратами, пов’язаними з провадженням у справі про банкрутство, які відповідно до положень закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» компенсуються ліквідатору та відносяться до вимог, що задовольняються в першу чергу. Оскільки звільнення від сплати судового збору є правом господарського суду, яким той користується за наявності виняткових обставин, яких у цьому випадку скаржник не довів, колегія суддів не вбачає підстав для задоволення клопотання про звільнення від сплати судового збору, передбачених ст.8 закону «Про судовий збір».
Із цього рішення вбачається, що ліквідатор надав докази того, що в боржника немає ні майна, ні грошей, але особа-банкрут як сторона у справі має намір захистити своє порушене право і вимагає доступу до правосуддя. Суд відмовив банкруту. При цьому вдався до певних непрямих порад ліквідатору щодо можливого способу отримання від суду допуску до правосуддя. Так, суд рекомендує ліквідатору особисто сплатити судовий збір, оскільки відповідно до закону про банкрутство такі витрати компенсуються ліквідатору у справі про банкрутство в першу чергу. Очевидно, що в наведеному контексті суд виходить із судової практики, що склалася в Україні всупереч закону, відповідно до якої на кредиторів покладаються витрати ліквідаційної процедури в разі відсутності майна в боржника-банкрута.
У зазначеному прикладі видно, що єдиною метою суду в цій справі є намагання поповнити державний бюджет, тобто виконання фіскальної функції, що не є завданням суду.
Отже, наявне порушення не тільки закону про судовий збір, а й закону про виконання рішень та застосування практики ЄСПЛ.
В наведеному рішенні суд указав, що звільнення від сплати судового збору є правом суду, яким суд користується за наявності виняткових обставин. На цій тезі слід зупинитися окремо.
Віднайти баланс інтересів
Вирішуючи питання про відстрочення, розстрочення сплати судового збору або звільнення від його сплати, суд повинен схилятися до практики ЄСПЛ, визначаючи фінансову спроможність заявника, що є лише одним із показників майнового стану особи. Так, якщо громадянин, наприклад, є власником стандартної квартири, це не означає, що він спроможний заплатити судовий збір. Значення має сума судового збору. Громадянин може мати невеликі доходи або ж бути безробітним, що обмежує його можливості заплатити судовий збір. Не можна в ХХІ ст. у демократичній державі вимагати від такого громадянина продати квартиру чи її частину, аби за виручені кошти отримати доступ до правосуддя. Тут треба віднайти баланс інтересів.
Так само, якщо у підприємства-банкрута наявні неліквідні активи, а грошей немає, не можна йому закривати шлях до правосуддя, наприклад, за позовами про витребування майна із чужого незаконного володіння, визнання недійсними угод боржника чи спростування майнових дій тощо. Такі позови передбачають отримання певного майна до ліквідаційної маси, а згодом, після виконання судового рішення, у ліквідатора з’явиться можливість розрахуватися з кредиторами, у тому числі з державним бюджетом, у частині судового збору як вимоги першої черги задоволення.
Кредитори, оцінюючи ризики й перспективи справи про банкрутство, можуть не створювати фонду для покриття витрат ліквідаційної процедури, оскільки це їхнє право. Але ж інтереси боржника та правосуддя тут мають бути на першому, пріоритетному місці. Тут не повинні досліджуватися майновий стан кредиторів у справі про банкрутство або ж майновий стан ліквідатора. Закон називає правовою підставою саме відповідний стан заявника.
На підставі викладеного можна зробити висновок, що практика застосування ст. 8 закону «Про судовий збір» поступово приходить до розуміння суті й значення викладених у ній приписів.
Виконання фіскальної функції не є завданням суду, навіть якщо судовий розпорядник формою одягу нагадує податківця.
Материалы по теме
Комментарии
К статье не оставили пока что ни одного комментария. Напишите свой — и будете первым!