или Почему законодатель боится слова «контент»?
Хотя сфера информационных технологий в Украине является одной из немногих, быстро развивающихся и имеющих потенциал, ее законодательное регулирование, к сожалению, оставляет желать лучшего. Рассмотрим подробнее трудности, связанные с предупреждением, выявлением и фиксацией подобных нарушений.
Віртуальний торговельний майданчик
У зв’язку з активним розвитком інформаційних технологій все частіше виникає питання щодо оновлення нормативно-правового регулювання сфери захисту прав авторів. Це зумовлено тенденцією до використання такої моделі ведення бізнесу, як e-commerce.
Ця модель створює можливості для суб’єкта господарювання пропонувати у мережі свої товари та послуги потенційним клієнтам, приймати та опрацьовувати замовлення клієнтів. E-commerce активно використовується у найрізноманітніших сегментах ринку та набуває своєї популярності завдяки великій кількості переваг. Зокрема, мова йде про можливість зменшення фінансового навантаження на компанію у зв’язку зі скороченням маркетингових та трансакційних витрат. Крім того, розв’язується проблема віддаленості покупця від продавця, створюється можливість безпосередньої взаємодії учасників ринку, виникають передумови для виходу малого і середнього бізнесу на міжнародний рівень.
Майданчиком для e-commerce є веб-сайт, який на сьогодні не визнається окремим об’єктом інтелектуальної власності та для якого в українському законодавстві не передбачені належні способи правової охорони, що відповідали б вимогам сучасності. Слід зазначити, що створення та функціонування веб-сайту, як правило, вимагає наявності низки об’єктів інтелектуальної власності, кожен з яких потребує відповідного правового захисту. Наприклад, ТМ та лого зазвичай використовуються в доменному імені та контенті веб-сайту, невід’ємними є програмне забезпечення та дизайн, також можливі окремі об’єкти авторського права, промислові зразки та корисні моделі.
Нині в українському законодавстві взагалі відсутнє однозначне, єдине визначення поняття «веб-сайт», а найпоширенішим порушенням, пов’язаним із цим складним об’єктом інтелектуальної власності, є «крадіжка» контенту. Іншими словами, його незаконно копіюють та поширюють без отримання на це згоди правовласника, що завдає останньому суттєвої шкоди. Під контентом веб-сайту мається на увазі його наповнення: графічні зображення, тексти, фото та інші елементи.
На жаль, попередити, виявити та зафіксувати таке порушення насправді досить складно, оскільки правові механізми для запобігання таким порушенням відсутні.
Так, український законодавець, даючи згоду на обов’язковість міжнародних договорів, досі за основу нормативно-правового регулювання авторського права в Україні бере Бернську конвенцію про охорону літературних і художніх творів 1971 року. Уже із цього можна зробити однозначний висновок про застарілість та неможливість застосування тих положень українського законодавства, які були сформовані на основі цієї міжнародної угоди.
Недоліки та прогалини українського законодавства також проявляються у відсутності регламентованого механізму доказування порушення в Інтернеті. Так, трапляються випадки, коли при встановленні такого порушення правовласники контенту звертаються до хостинг-провайдерів з вимогою видалити незаконно розміщений контент. Однак часто в подібних ситуаціях навіть при виконанні цієї вимоги контент уже є на іншому хостингу і продовжує ефективно працювати на порушника, відстежити якого через такі «перескакування» майже неможливо.
Підводні камені
Використання практики фіксації порушень у мережі за допомогою нотаріусів теж має свої підводні камені. В цьому контексті можна навести приклад правової трагікомедії: до приватного нотаріуса звернулися з проханням зафіксувати факт того, що веб-портал з питань державних закупівель неактивний, тобто при натисканні будь-якої вкладки він не функціонує. Після фіксації нотаріусом факту несправності сайта державних закупівель уже в судовому порядку було з’ясовано, що в момент перевірки наданий клієнтом лептоп не був підключений до мережі Wi-Fi.
Це дозволяє говорити про неготовність представників нотаріату в Україні на цьому етапі вчиняти дії, які допомогли б поповнити доказову базову правовласника при зверненні до суду з метою захисту своїх порушених прав. Крім того, неможливість фіксувати факти розміщення таких незаконно скопійованих об’єктів інтелектуальної власності, як звук чи відео, теж свідчить про неефективність послуг нотаріуса у цьому розрізі.
Прогалиною української системи захисту прав власників контенту є відсутність відповідного спеціалізованого депозитарію, тобто свого роду архіву для об’єктів інтелектуальної власності. На жаль, у цьому напрямі Україна займає пасивну позицію, тоді як у її європейських сусідів запроваджені та активно функціонують спеціалізовані бази даних, в яких зберігаються копії авторського матеріалу, опублікованого в мережі. При цьому копія на незмінному носії (CD-ROM-диску) робиться із фіксацією часу, місця й умов її виготовлення.
Таким чином, можна говорити про низьку ефективність традиційних правових засобів у питанні захисту виключних прав авторів, адже вони орієнтовані на традиційні відносини між юридично визначеними суб’єктами, що підлягають ідентифікації. «Віртуальність» відносин в Інтернеті вимагає термінового розроблення нових засобів охорони та захисту прав інтелектуальної власності.
Комментарии
К статье не оставили пока что ни одного комментария. Напишите свой — и будете первым!