Экс-глава Высшего арбитражного суда Д. Прытика:

«У нас не было законодательной инициативы, но все равно предложения поступали именно от нас»

С какими трудностями сталкивались инициаторы создания хозяйственной системы судоустройства, как складывались их взаимоотношения с народными депутатами и чувствовалось ли во время работы сопротивление Верховной Рады? Для того, чтобы получить ответы на эти вопросы, «ЗиБ» обратился к Дмитрию ПРИТЫКЕ, который на протяжении 15 лет возглавлял Высший арбитражный, а впоследствии хозяйственный суд и видел все этапы его становления и развития.

«Це був революційний закон»

— Дмитре Микитовичу, ви стояли біля витоків системи господарського судочинства. Розкажіть, хто висловив ідею щодо формування окремої судової ланки, як до цих планів ставилися самі працівники арбітражу?

— Це була ідея нашого колективу. Працюючи в Держарбітражі УРСР, ми бачили загальні тенденції й чудово розуміли, що республіки Радянського Союзу шукатимуть шляхи до незалежності, а тому почали працювати над проектом ще в 1990 р.

Було очевидно: коли держава переходила «на інші рейки» — від планування до ринкової економіки — Держарбітраж не зумів би впоратися з новими викликами. Адже його діяльність була пристосована до регулювання адміністративних процесів.

В той час у нас був надзвичайно творчий колектив, який спільними зусиллями почав працювати над проектом. Кожен міг висловити свої пропозиції, колектив їх обговорював, щось приймалось, від чогось відмовлялися. Згодом, коли вже була напрацьована концепція, ми звернулися до наукових кіл, які теж активно долучились до роботи. Як наслідок, на початок 1991 р. уже був готовий проект закону «Про арбітражний суд».

Після цього я виступив на засіданні Верховної Ради з концепцією щодо створення інституту арбітражних судів. Ця ідея була схвалена, і за кілька тижнів ми внесли підготовлений проект.

Далі розпочався тривалий процес опрацювання остаточної версії закону. Проект розглядала комісія з правової політики (аналог сучасного комітету), до складу якої входили такі відомі особистості, як Степан Хмара і Левко Лук’яненко.

Ви, мабуть, не знаєте, але С.Хмара був грозою тогочасної політики, дуже емоційний, революційно налаштований. І ми хвилювались, яка буде його позиція, чи пройде проект. Але під час засідань комісії переконали депутатів, що закон потрібен, адже матиме вагоме значення для економіки, судової системи і держави в цілому. Як наслідок, 4 червня 1991 р. наша ініціатива була прийнята в цілому.

Це був революційний закон, який передбачав, що арбітри розглядають справи, лише керуючись Конституцією і законами. Жоден сторонній вплив був виключений, що забезпечувало нашу незалежність. Коли із цим документом ознайомились іноземні спеціалісти, вони були здивовані, що ми зуміли провести такий сучасний закон.

— Коли було суддям простіше ініціювати свій проект — тоді чи зараз?

— Мені здається тоді. В нас не було законодавчої ініціативи, але пропозиції все одно висували саме ми. Так само ми працювали над новим Арбітражним процесуальним кодексом.

Коли ж було створено Вищий арбітражний суд, то в законі передбачили, що він має право законодавчої ініціативи. Готувати зміни стало ще легше.

Простіше було й тому, що народні депутати були мудрішими та більш виваженими. Сьогодні часто звертають увагу на колишню приналежність до Комуністичної партії, але в той час ми майже всі пройшли через партійність. Я також був членом партії, але не міг навіть припустити, що мої пропозиції відкидатимуть тому, що я комуніст. У парламенті зважали на професіоналізм людей, на саму суть ініціатив, чи будуть вони корисні. Ніхто не ділив учасників робочих груп на комуністичну і націоналістичну частину.

Щоб ви краще зрозуміли той період, розповім про історію свого знайомства із В’ячеславом Чорноволом. Це відбулося тоді, коли він очолював Львівську облраду. Мав відбутися з’їзд Компартії, і, щоб відійти від шаблонів та не обирати делегатів з’їзду за рознарядкою, керівники вирішили визначити «технократів» та направити їх в області, аби вже там за них проголосували як за делегатів. Мене і ще кількох чоловік направили до Львівської області. В той час вона вже була революційно налаштованою, в містах висіли жовто-блакитні прапори. Як наслідок, всі, крім мене, відмовилися від висунення на Львівщині.

Коли ж я приїхав до Львова,на вокзалі мене зустріли не місцеві партійні боси, а заступник В.Чорновола. Ми приїхали на засідання ради, там оголосили перерву, і В.Чорновіл запросив мене та своїх заступників у кабінет. Я розповів про мету приїзду, і ніхто з присутніх не обурювався, не говорив: «Ти не того кольору», як зараз прийнято. Замість цього за мною для «проведення кампанії» було закріплено район, виділено транспорт, надано допомогу в організації зборів громадян. Тоді люди більш толерантно ставилися до інших поглядів.

Зараз я можу лише поспівчувати суддям, яким сьогодні доводиться працювати в умовах тиску, постійних звинувачень, закликів до їх масового звільнення та набору нових кадрів. Такі ідеї можуть висувати лише люди, які абсолютно не розуміють роботу судді.

З власного досвіду можу сказати, що після призначення треба 3—5 років працювати, щоб зорієнтуватись у всьому масиві законодавства, навчитися правильно вести процес. До того ж нові судді походитимуть з того ж середовища, що й нинішні, а значить, основа їх моральної підготовки буде такою самою. На щастя, є політики, які розуміють, що такі новації призведуть до ступору судової системи і, як наслідок, — підриву національних інтересів.

— Завдяки законодавчим новаціям саме в Україні серед всіх радянських республік було створено перший арбітражний суд. Як до цієї ініціативи ставились у Державному арбітражі СРСР?

— Вони нас підтримували. Щоправда, негласно: вголос цього ніхто не проголошував. Але в керівництві арбітражу були розумні люди, які так само розуміли, куди рухається країна. До того ж ми висловлювали свої ідеї в професійних журналах, пояснювали свою позицію. Тому, мабуть, до змін були готові не тільки ми, а й наші московські колеги.

«Всі розуміли, що арбітражний процес суттєво відрізняється від цивільного»

— Чи розглядалися в той час альтернативні варіанти роботи арбітрів? Наприклад, їх переведення до загальних судів.

— Ні. Такі ідеї почали з’являтися лише у 2000-х роках. Натомість, коли в 1992-му йшла підготовка першого проекту Конституції, в ньому пропонувалося прописати окрему гілку арбітражного судочинства. Щоправда, ця ініціатива так і не була прийнята.

Так само при підготовці нового проекту Основного Закону, який був ухвалений у 1996 р., не існувало «альтернативних підходів». З регіонів надходила величезна кількість пропозицій, але лише у двох з них ішлося про можливе об’єднання господарських і загальних судів. Інші підтримували нашу самостійність.

Всі розуміли, що арбітражний процес суттєво відрізняється від цивільного розгляду справ. Та й зараз адміністративна або цивільна справа проходить всі інстанції не менш як за 2 роки. У нас же завжди діяв жорсткий порядок: всі етапи перегляду можна було пройти не більш ніж за півроку. Це подобалося бізнесу, адже для нього час — це гроші.

— Кінець 1980-х, початок 1990-х — час, коли починали формуватися комерційні відносини. Чи встигали за ними законодавці та судді арбітражних судів?

— Думаю, практика і регулювання комерційних відносин розвивалися паралельно. Так, закон «Про банкрутство» з’явився майже одночасно з першими, ще рідкісними, відповідними епізодами. Закон «Про іноземні інвестиції» так само було ухвалено тоді, коли закордонні компанії тільки починали шукати шляхи виходу на наш ринок. Тоді народні депутати намагалися тримати руку на пульсі економіки.

Так само й судді не хотіли відставати. Ми створили колегії у справах, пов’язаних з банкрутством, щодо спорів у сфері інтелектуальної власності, щодо податкових платежів. Це дозволяло швидше опановувати теоретичну базу й підвищувати якість правосуддя.

«Раніше ніхто не ініціював таких радикальних пропозицій»

— Практично з 1991 р. відбувається процес реформування судової системи. Чому, на вашу думку, кожна влада повертається до цього питання?

— Я не можу погодитися, що відбувалось постійне реформування. Раніше ніхто не ініціював таких радикальних пропозицій. Зміни вносилися більш виважено. Зокрема, у 2001 р. арбітражні суди було перейменовано на господарські, але це було пов’язано з ухваленням Господарського кодексу. Тобто нововведення мали підгрунтя.

Тоді ж було проведено так звану малу судову реформу: з’явились апеляційні суди. Це теж були виважені й необхідні зміни, адже існування апеляції передбачав весь світовий досвід. Так само логічним було створення вищих адміністративного і спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Зараз же замість різких змін у законодавстві потрібно вдосконалювати роботу з кадрами. Над цим мають працювати вищі суди. Це не означає, що вони проводитимуть ревізії. Ні, мають бути зустрічі з колективами, обговорення тенденцій, причин скасування рішень. Після таких зустрічей працівники підносяться духом, складається краща атмосфера.

— Зараз активно обговорюється можливість реформування Господарського процесуального кодексу. На вашу думку, чи є потреба в змінах?

— Є необхідність кодифікації, адже з 2001 р. він, по суті, не переглядався, а поправки весь цей час уносились. Нині цих поправок більше, ніж сторінок у самому кодексі.

Водночас зі змінами слід бути обачними, адже вони можуть ускладнити процес. У проекті ГПК, який готує Адміністрація Президента, визначено, що в господарському процесі має з’явитися таке поняття, як «показання свідків». На мій погляд, така ідея неоднозначна, адже це може призвести до затягування процесу: якщо свідок не з’являється, доведеться відкладати розгляд.

Можливо, ці свідчення надаватимуться письмово, але в них все одно немає потреби. Адже коли спір іде, наприклад, щодо якості товарів, діють спеціальні правила, складаються акти і проводиться експертиза. І коли цей акт складено,його підписали всі сторони, які ще потрібні свідки?

Мені здається, що подібні ініціативи можуть уносити адвокати, які зацікавлені в тому, щоб процес тривав довше, адже для них це додаткові прибутки.

— Які положення ви запропонували б додати до ГПК?

— На початку 1990-х ми заклали в роботу наших судів принцип арбітрування. Тобто арбітр міг запропонувати сторонам ще раз все обдумати й укласти мирову угоду. Щоправда, пізніше народні депутати, які не знали практики, викреслили цей принцип. Зараз же, можливо, цей механізм повернеться. Хоча важко сказати, як він діятиме.

За кордоном роботу щодо укладення мирових угод виконують працівники апарату суду. Але в наших реаліях це, напевно, буде неможливо: у сторін одразу виникають підозри, чому призначили саме цю людину, на чиєму вона боці. Такий уже менталітет. Можливо, в нас ці функції могли б виконувати судді у відставці, яких визначали б самі сторони.

Загалом же господарське процесуальне законодавство не потребує суттєвих коректив. Натомість законодавець мав би звернути увагу на адміністративну юстицію. Коли я був народним депутатом, громадяни часто зверталися до мене з приводу тривалого розгляду справ саме в адмінсудах. У деяких випадках рішення не виносилося роками, довгий період справа залишалася без руху у Вищому адміністративному суді. У ВГС ніхто не міг би собі цього дозволити: минуло 2 місяці — має бути рішення.

— Недавно в Мін’юсті висловили ідею щодо скасування Господарського кодексу, наголошуючи на його рудиментності. Такі твердження відповідають дійсності?

— Звісно, ні. Такі ідеї висловлює молодь, яка не розуміє цю матерію. Адже ГК не заважає працювати ні бізнесу, ні судам. Ніхто з підприємців не скаржиться на норми кодексу. Його норми не викликають жодних колізій у застосуванні. До того ж подібні комерційні кодекси діють в Японії, Німеччині, Франції, багатьох інших країнах.

Ініціатори таких радикальних змін не враховують наших національних традицій законодавства. Торгові й комерційні суди діяли на території України ще в часи Російської імперії. Навіть після революції стало зрозуміло, що хтось має вирішувати економічні спори. А сучасні політики кажуть, що весь цей досвід — рудимент. Необхідно зважати на правничу школу, досвід поколінь. Натомість у нас кожна формація намагається щось змінити, залишити свій слід. Але ж руйнувати — не будувати. Тому з такими пропозиціями слід бути обачними.

«На початку 1990-х наші державні діячі так і не визначилися, куди вони йдуть»

— Господарські суди бачать всі тенденції економіки. Чи можете ви сказати, чому Україна суттєво відстала від своїх західних сусідів, хоча мала такі ж стартові умови. На якому етапі було допущено прорахунки?

— У нас були чудові стартові умови. Але починаючи з 1993 р. застосовувалися ті способи управління державою, які нас потроху віддаляли від тих країн, що рухалися вперед.

Передусім це недоліки приватизації. І я, і тодішній Перший віце-прем’єр Ігор Юхновський наголошували на необхідності спершу провести інвентаризацію всіх об’єктів державної і комунальної власності. Але цього не було зроблено. Можливо, через велику кількість таких об’єктів, можливо, через зміни урядів.

Інша проблема полягала в тому, що ми так і не навчилися проводити аукціони з продажу державного майна. Все це робилося в адміністративному порядку, хтось із кимось домовлявся і отримував підприємство у власність. Як наслідок, держава втрачала кошти, не приходили ті особи, які могли б ефективно розвивати компанії.

Так само через непрозорі схеми підприємства передавались в управління: створювалися компанії, в які направлялися фінансові потоки, а країна отримувала мізер.

Те, скільки держава втратила коштів, можна побачити на прикладі «Криворіжсталі», яка внаслідок повторної приватизації була продана дорожче, ніж усі об’єкти до того часу.

Ще одна проблема полягала в тому, що на початку 1990-х наші державні діячі так і не визначилися, куди вони йдуть. Ніхто з керівників не говорив, якою має бути концепція розвитку країни хоча б на 10—20 років. Не було визначено пріоритети. Та й розуміння того, що вони тепер мають самостійно приймати рішення, прийшло до них десь у 1993—1994 рр. Але час було втрачено.

— Зараз влада повторює ті самі помилки?

— Напевно. Хоча в мене є сподівання на новий Уряд. На мій погляд, держава має зосередитися на підтримці кількох пріоритетних галузей. Зокрема, на сільському господарстві, оборонній промисловості, літакобудуванні. Адже розвивати все одночасно не вдасться через нестачу ресурсів.

В умовах, коли для нас закритий ринок східного сусіда, маємо працювати над просуванням продукції в Європу. Слід запроваджувати нові технології, навчати кадри. Звісно, зараз дуже важкі умови, але я вірю, що ми «прорвемось». Держава ж насправді багата.

«Господарська система заслуговує на повагу суспільства»

— Підсумовуючи останні 25 років, скажіть: ідея створення окремої господарської спеціалізації виправдала себе?

— Абсолютно. Це була правильна й необхідна ідея. Не втратили господарські суди актуальність і сьогодні. Передусім господарські суди славляться оперативністю розгляду та незначною кількістю скасованих рішень. Також у нашій спеціалізації найменше рішень оскаржується в Європейському суді з прав людини. В господарських судах сформовано професійні колективи.

Тому зараз можна впевнено говорити, що створення господарських судів було виправданим.

— Цього року наш тижневик також відзначає 25-річчя. Як давно ви читаєте «ЗіБ»? Що б ви побажали читачам нашого тижневика?

— Ми завжди були близькі з вашим виданням. Багато публікувалося практики. Це дуже потрібне видання, яким цікавляться судді, адвокати, юрисконсульти.

Хотілося б побажати подальшого розвитку і щоб на вашому шляху не було непереборних перепон. А вашим читачам — отримувати необхідну для них інформацію.

— А що побажаєте з нагоди ювілею суддям господарських судів?

— Я бажаю їм продовжувати вдосконалюватись і очищувати лави від тих людей, які порочать систему. Господарська система заслуговує на повагу суспільства. А політики мають вивчати історію, яка говорить про те, що з 1727 р. ніколи не переривалася діяльність цих судів, незалежно від того, як вони називались.