Можно ли временно арестовать гражданина Украины, ожидая материалов обвинения из-за границы?
В последнее время профессиональные юристы бурно обсуждают сложные вопросы международной правовой помощи, в частности в случае осуществлении уголовного производства. Толчком к этому стало обнародование в социальных сетях позиции главы правоохранительного ведомства о возможных действиях в случае возвращения в Украину гражданина нашего государства, в отношении которого ведется расследование за рубежом. Дискуссия в основном касается возможности применения к такому лицу временного ареста. Такая процедура вроде детально регламентирована отечественными и международно-правовыми актами. Однако их системный анализ выявил ряд проблем.
Замість екстрадиції
Частиною 2 ст.25 Конституції визначено, що громадянин України не може бути вигнаний за межі країни або виданий іншій державі. Більш широке тлумачення цього принципу міститься у чч.1, 3 ст.10 Кримінального кодексу, якими передбачено, що громадяни України, які скоїли злочини за межами країни, не можуть бути видані іноземній державі для притягнення до кримінальної відповідальності. В такому разі Україна може перейняти кримінальне провадження, в котрому судовими органами іноземної держави не ухвалено вирок, якщо діяння, у зв’язку з яким запитується передання провадження, визнається вітчизняним КК злочином.
Цей принцип є основоположним у питанні надання міжнародної правової допомоги, оскільки гарантує неможливість видачі громадянина іншій державі. Адже екстрадиція є суверенним правом кожної держави, яке виникає лише на підставі міжнародних зобов’язань. Якщо особа не підлягає видачі (є громадянином України; за положеннями КК, діяння, за вчинення якого направлено запит про екстрадицію, в Україні не визнається злочином тощо), відповідні процесуальні дії втрачають сенс. Отже, якщо громадянин України, який перебуває в розшуку, ініційованому іншою державою, прибуває на територію України, то правоохоронні органи не вправі його затримати.
Можливі дії правоохоронців
Для притягнення громадянина України до кримінальної відповідальності за злочини, скоєні на території іншої держави, Кримінальний процесуальний кодекс передбачає провадження в порядку перейняття.
Частина 2 ст.295 КПК визначає умови, за яких провадження, в котрому судовими органами іноземної держави не було ухвалено вирок, може бути перейняте Україною:
• особа є громадянином України й перебуває на її території;
• особа є іноземцем або особою без громадянства й перебуває на території України, а її видача згідно із цим кодексом або міжнародним договором України неможлива або у видачі відмовлено;
• держава-запитувач надала гарантії, що в разі ухвалення вироку в Україні особа не піддаватиметься в цій державі обвинуваченню за те саме правопорушення;
• діяння, якого стосується запит, є кримінальним правопорушенням за законом України.
КПК містить загальні положення щодо порядку перейняття кримінального провадження. Водночас їх реалізація також залежить від регламентації окремих положень у договорі про міжнародну правову допомогу. Адже ними може бути визначено відмінний від національного порядок перейняття кримінального провадження. До того ж основним постулатом засади законності є правило, відповідно до якого у разі якщо норми КПК суперечать міжнародному договору, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою, застосовуються положення відповідного міжнародного договору України.
З огляду на це (залежно від держави-запитувача) необхідно керуватись багатосторонніми чи двосторонніми договорами, ратифікованими Україною. Так, якщо держава-запитувач є членом європейського співтовариства, то необхідно керуватися Конвенцією про передачу провадження в кримінальних справах від 15.05.72. За умови перейняття кримінального провадження із США слід дотримуватися порядку, визначеного договором між Україною та Сполученими Штатами Америки про взаємну правову допомогу в кримінальних справах від 22.07.98, який ратифікований Україною 10.02.2000, а в окремих випадках — Конвенцією ООН проти корупції від 31.10.2003.
Взаємодія в рамках міжнародних договорів
Конвенцією про передачу провадження в кримінальних справах передбачено процедуру перейняття кримінального провадження та можливість застосування тимчасового арешту.
Відповідно до положень ч.1 ст.27 цієї Конвенції, коли держава-запитувач оголошує про свій намір подати клопотання про порушення кримінального переслідування, а повноваження запитуваної держави ґрунтуються виключно на ст.2, запитувана держава може на прохання держави-запитувача вдатися до тимчасового арешту підозрюваної особи:
• якщо законодавство запитуваної держави дозволяє тримання під вартою за скоєний злочин;
• якщо існують підстави вважати, що підозрювана особа зникне або сприятиме знищенню доказів.
Згідно з положеннями ч.1 ст.29 згаданого документа тимчасові заходи, передбачені у ст.27, регулюються його положеннями та законодавством запитуваної держави. Таким чином, при застосуванні тимчасового арешту у випадку перейняття кримінального провадження в рамках Конвенції необхідно керуватись як її положеннями, так і загальними нормами щодо застосування запобіжних заходів та тримання під вартою.
Аналіз договору між Україною та США про взаємну правову допомогу в кримінальних справах, який вступив у дію 27.02.2001, свідчить про те, що його приписами не передбачено можливості перейняття кримінального провадження та, відповідно, застосування тримання під вартою особи до моменту отримання запиту про перейняття кримінального провадження.
Відповідно до положень п.11 ст.44 Конвенції ООН проти корупції від 31.10.2003 держава — учасниця договору, на території якої перебуває особа, котру підозрюють у скоєнні злочину, якщо вона не видає таку особу у зв’язку зі злочином, до якого застосовується ця стаття, лише на тій підставі, що вона є її громадянином, зобов’язана на прохання держави — запитувача передати справу без зволікань своїм компетентним органам з метою переслідування. Ці органи приймають рішення і здійснюють провадження в такий самий спосіб, як і у випадку скоєння будь-якого іншого тяжкого злочину відповідно до внутрішнього права цієї держави — учасниці.
Таким чином, договір між Україною та США і конвенція ООН, на підставі яких могла бути надана міжнародна правова допомога, не передбачають процедури тимчасового арешту при перейнятті кримінального провадження.
Національні правила тримання під вартою
Національний механізм законодавчого забезпечення перейняття кримінального провадження дещо інший.
Відповідно до положень ст.597 КПК за клопотанням компетентного органу іншої держави особа, щодо якої буде направлений запит про перейняття провадження, може триматися під вартою на території України не більш як 40 діб. Тримання під вартою особи застосовується в порядку та згідно з правилами, передбаченими ст.583 КПК. Якщо після закінчення такого строку відповідний запит не надійде, особа звільняється з-під варти.
Із ч.6 ст.583 КПК випливає, що при розгляді клопотання про застосування тимчасового арешту слідчий суддя встановлює особу затриманого, пропонує йому зробити заяву, перевіряє наявність документів, передбачених п.2 ч.4 цієї статті, вислуховує думку прокурора, інших учасників і виносить ухвалу про застосування або відмову в застосуванні тимчасового арешту, якщо для нього немає підстав.
Відповідна ухвала може бути оскаржена в апеляційному порядку особою, до якої застосовано тимчасовий арешт, її захисником чи законним представником, прокурором.
З аналізу положень ч.1 ст.597, ст.583 та інших статей КПК можна зробити висновок, що тимчасовий арешт — це спеціальний вид тримання під вартою (враховуючи особливі підстави та порядок застосування, термін дії тощо). При його обранні суд зобов’язаний керуватися не тільки двома зазначеними статтями, а й загальними положеннями про запобіжні заходи, визначеними гл.18 КПК.
Главою 45 КПК, якою регламентовано кримінальне провадження в порядку перейняття, не передбачено особливої процедури застосування тримання під вартою до особи за клопотанням компетентного органу іншої держави. Закон відсилає до положень ст.583 КПК, яка встановлює порядок тимчасового арешту. Однак, на мій погляд, такий підхід законодавця є невиправданим, оскільки застосування тимчасового арешту у випадку можливої видачі особи для притягнення до кримінальної відповідальності іншій державі та застосування тримання під вартою до особи — громадянина України з підстав можливого перейняття кримінального переслідування не є тотожними та, відповідно, потребують додаткового врегулювання.
Крім цього, згідно із ч.1 ст.583 КПК, в порядку якої застосовується тримання під вартою у випадку перейняття кримінального провадження, тимчасовий арешт може використовуватись виключно щодо затриманої особи. Таким чином, для застосування тримання під вартою до особи, щодо якої в подальшому може надійти запит про перейняття провадження, необхідно вчинити процесуальну дію — затримання.
Питання ж порядку затримання особи, щодо якої буде направлений запит про перейняття провадження, КПК не регламентовано. Однак, виходячи із загальних засад, таке затримання може бути здійснене відповідно та виключно з підстав, передбачених ст.208 КПК.
Якщо, наприклад, особа підозрюється у скоєнні в минулому корупційних злочинів на території іншої держави, то в разі повернення на територію України підстави для її затримання в порядку ст.208 КПК відсутні. Адже причини вважати, що ця особа щойно скоїла злочин, немає. З огляду на це застосувати положення про тимчасовий арешт до такої особи фактично неможливо, оскільки відповідно до ч.5 ст.12 КПК це суперечить загальним засадам кримінального провадження та практиці Європейського суду з прав людини.
Спеціальний захід за загальною процедурою
Аналіз положень стст.583, 597 КПК свідчить про те, що тимчасовий арешт є спеціальним видом запобіжного заходу, що застосовується до затриманої особи у випадках, визначених цим кодексом. Водночас тримання під вартою при перейнятті кримінального провадження не передбачає спеціальної процедури його застосування та можливості обрання альтернативних запобіжних заходів, що порушує основоположний принцип стосовно унеможливлення погіршення становища підозрюваної особи. З огляду на положення ч.6 ст.9 КПК при застосуванні тримання під вартою в рамках перейняття кримінального провадження необхідно керуватися загальними засадами кримінального провадження, зокрема й ст.183 КПК, якою передбачено підстави та порядок обрання такого запобіжного заходу.
Тобто суд, розглядаючи питання про застосування тримання під вартою на підставі клопотання компетентного органу іншої держави до особи, щодо якої буде направлений запит про перейняття кримінального провадження, з урахуванням загальних засад кримінального провадження та практики ЄСПЛ зобов’язаний зважити на можливість застосування альтернативних запобіжних заходів, визначених ст.176 КПК.
Якщо змоделювати ситуацію, то навіть за умови застосування тримання під вартою суд зобов’язаний назвати розмір застави, необхідної та достатньої для виконання покладених на особу обов’язків, окрім випадків, коли вчинений на території іншої держави злочин пов'язаний із застосуванням насильства або погрозою його застосування або ж спричинив загибель людини.
Особливості доказування
За загальним правилом, під час розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу слідчий суддя, суд зобов’язаний установити, чи доводять надані докази обставини, які свідчать про:
• наявність обґрунтованої підозри у вчиненні підозрюваним кримінального правопорушення;
• наявність достатніх підстав уважати, що існує хоча б один із ризиків, передбачених ст.177 КПК, на які вказує слідчий, прокурор;
• недостатність застосування більш м’яких запобіжних заходів для запобігання ризику або ризикам, зазначеним у клопотанні.
Тож чи вправі суд при розгляді клопотання про застосування тримання під вартою вивчати докази сторони захисту щодо невинуватості особи в скоєнні злочину на території іншої держави? Відповідно до положень ст.ст.597, 583 КПК процедури розгляду зазначених питань не передбачено. Проте з аналізу ст.194 КПК випливає, що суд зобов’язаний розглянути подані стороною захисту клопотання та докази, які спростовують підозру особи в скоєнні злочину на території запитуваної держави з таких міркувань.
Після затримання в порядку стст.191, 208 КПК особа вважається підозрюваною відповідно до положень ч.1 ст.42 КПК. З огляду на це такій особі має бути гарантовано та забезпечено дотримання та можливість реалізації прав, визначених ч.3 цієї статті. Тому суд повинен вивчити подані стороною захисту докази та врахувати їх під час розгляду питання про застосування запобіжного заходу у випадку можливого перейняття кримінального провадження.
Захист свободи в практиці ЄСПЛ
Згідно з положеннями ч.5 ст.9 КПК кримінальне процесуальне законодавство України застосовується з урахуванням практики ЄСПЛ.
КПК зобов’язує розглядати обгрунтованість підозри, що, за визначенням ЄСПЛ, «є необхідною умовою законності тримання під вартою» (рішення у справі «Нечипорук і Йонкало проти України», №42310/04, §219, 21.04.2011). Частина 2 ст.177 КПК поширює вимогу щодо «обгрунтованості підозри» також і на інші запобіжні заходи.
Відповідно до практики Євросуду «обґрунтованість підозри, яка лежить в основі арешту, становить суттєву частину гарантії від безпідставного арешту й затримання, закріпленої у ст.5 §1(с) конвенції». За визначенням ЄСПЛ, «обгрунтована підозра у скоєнні кримінального злочину… передбачає наявність обставин або відомостей, які переконали б неупередженого спостерігача, що ця особа, можливо, скоїла певний злочин» (рішення у справі «K.-F. проти Німеччини» від 27.11.97, §57).
Отже, навряд чи правомірним є обрання найсуворішого запобіжного заходу щодо особи, якій фактично не висунуто обгрунтованої підозри. Адже питання перейняття кримінального провадження на цьому етапі є лише ймовірним. Наприклад, запит про перейняття провадження може не надійти або держава-запитувач відмовиться передавати його матеріали до України з різних підстав. За таких умов тримання під вартою такої особи буде порушенням її права на свободу та особисту недоторканність.
Водночас доводиться констатувати, що визначений КПК порядок та підстави кримінального провадження в порядку перейняття потребують змін у частині регламентації процедури застосування запобіжних заходів до осіб, щодо яких буде направлено відповідний запит.
Для задержания гражданина Украины одного только наличия уголовного дела за рубежом недостаточно.
Материалы по теме
Комментарии
К статье не оставили пока что ни одного комментария. Напишите свой — и будете первым!